Раз на тиждень вона все-таки зустрічалася з ним. Він не помилявся. Це була не поблажливість з її боку, як він спершу гадав, ні, Юдіт Арнольд дорожила цими зустрічами так само, як і Гольт. Розуміння цього значною мірою повернуло йому колишню самовпевненість. Бачитися раз на тиждень для нього було замало, і якось у неділю він прийшов до неї без попередження. Гольт помітив, що вона зраділа. Її чоловіка не було вдома, втім, його майже ніколи не бувало вдома — він грав десь у кафе за рогом у скат. Фрау Арнольд заварила чай з листя ожини. Він любив дивитися, як вона це робить, — у неї був складний церемоніал приготування чаю. Подавала вона чай завжди в чашках.
Тієї неділі Гольт читав їй вірші,— від Гріфіуса до Гофмансталя, — і його вразило, що вона спочатку опиралась, щоб не піддатись емоційному впливові віршів.
— Світ почуттів заможних класів, — сказала вона, — яка від цього користь?
Він виступив проти такої утилітарної точки зору, і вони довго сперечалися.
— В такому разі вам доведеться викинути на смітник чотири п’ятих німецької культури, — сказав він. — Поговоріть з Церніком, що він думає про подібне іконоборство!
Авторитет Церніка вона неохоче визнала, але одразу ж почала критикувати «Зустріч і прощання» Гете. Для неї, мовляв, завжди існувало тільки одне поняття щастя. Гольт зажадав, аби вона визначила це поняття. На її думку, щастя — це боротьба за визволення пролетаріату, за соціалізм. Говорячи це, вона мимоволі добирала слова.
— Коли б це мені сказав хтось інший, — зауважив Гольт, — і саме у зв’язку з віршами Гете, я вважав би це просто сміховинним і, крім того, перестав би поважати вашу партію.
Але вона вперто наполягала на своєму:
— Для мене особистого, егоїстичного щастя не існує.
— Тому що ви його не знаєте, — сказав Гольт.
Її обличчя враз затьмарилось. Гольт поклав книжку.
— Ви заборонили мені говорити про це. Та досить уже цього табу. Я все одно думаю про це, а думати ви заборонити не можете. Цернік якось закинув мені, що я компенсую порушення зв’язку з довколишнім світом шляхом заглиблення у своє «я». Але щоб у двадцять три роки шукати щастя тільки в роботі, в боротьбі за визволення пролетаріату…
— Замовкніть! — вигукнула вона.
— У мене аж душа болить, — продовжував він, — я не можу спокійно думати про те, як ви загубили своє життя з цим…
Вона його сердито обірвала:
— Ще слово — і вам доведеться піти звідси!
Він покірливо підняв руки.
— Спілкування з Церніком для вас небезпечне, — вже зовсім невимушено заявила вона. — Він виключно теоретик. Він може собі це дозволити тому, що добре знає революційну практику. Але ви…
— Ну? Прошу вас, хто такий я? — запитав він.
— По суті ви одірвані від життя, хоча в певному розумінні й знаєте його досить добре.
Ці слова він згадав через два тижні. На вулицях уже лежав сніг. Фрау Арнольд знову носила свою важку шкіряну куртку, а Гольт — овечий кожушок, подарований Утою.
Вона повела його на виставку «Пам’яті Генріха Ціллє». Гольт знав Ціллє як художника-гумориста; чого тут не бачила фрау Арнольд? Вона була на виставці не вперше і підводила Гольта то до одного, то до іншого малюнка.
Це було незвично, але вона підійшла до нього, взяла його під руку і заговорила тихо, щоб не перешкоджати іншим відвідувачам.
— Я нічого не тямлю в мистецтві,— сказала вона. — Але Генріха Ціллє і Кете Кольвіц я завжди шанувала. Багачі не визнавали Ціллє за художника-гумориста, їх лютила гірка правда його мистецтва. А я завжди захоплювалась його гумором, від якого аж моторошно стає. Думаю, що це тільки засіб, з допомогою якого художник хотів відтворити найжахливіше: отруйливе дихання буржуазної цивілізації, мертвечину, бруд, заскніння і загнивання людини… Гляньте сюди, тут слова імператора Вільгельма, викарбувані на програмі будівництва військо-во-морського флоту: «Наше майбутнє — це море!..» Ніч. Якась жінка біжить до каналу, вона тягне за собою дитину, а другу у відчаї притискає до грудей. Це страшна, сповнена відчаю ніч. Жінка разом з дітьми біжить топитися. Або погляньте сюди: похмура кімната, в ліжку хвора робітниця, хто знає, що в неї за хвороба, а біля неї стоїть лікар і забороняє їй їсти хліб; тільки даремно він це робить, однаково в неї немає за що купити собі хліба.
Малюнки Генріха Ціллє, схвильована мова фрау Арнольд викликали у Гольта жах, від якого аж дух забило, так само, як тоді, коли вони ходили по менкебергських залюднених домах.
— Берлін, Акерштрасе. Житлом людину теж можна інколи вбити, як сокирою. Людина повернулась до своєї печери… А оцей невеличкий горбань, ще коли я була дитиною, змушував мене плакати, дивись, він ніби кидає нам в обличчя: «Коли б знаття, як я виглядатиму, то краще мені було на світ не з’являтись…» І взагалі діти! Ціллє, напевно, їх дуже любив. От хоча б оці двоє — сидять біля горілчаного заводу, і один говорить другому: «Батько не виходить з пивнички, мати лежить на дні ландверівського каналу, кави сьогодні не буде…» Це гумор, від якого холоне кров, а сміх переходить в ридання.