— Забралися в ліс і граєтесь у індійців?
Гольт відчув, що червоніє.
— Нам уже набридло оте нудне цивільне життя, — сказав він. — Невже ви цього не розумієте?
— Власне кажучи, я вважала вас розумнішим! — відповіла вона.
— Ми застрелили в лісі оленя, — похвалився він і, раптом зніяковівши, тихо додав: — А потім зробили страшенну дурницю… Ми вкрали на хуторі свиню.
— Що ви говорите? — злякано запитала Ута.
Гольт почав виправдуватись, але надто непереконливо, і з соромом усвідомлював, що навіть сам у те не вірить.
— Ходити з компасом по лісі. Навіщо ж нас цього навчали? І стріляти теж. І долати перепони. Ще в юнгфольку нам весь час вбивали це в голови, муштрували… Ось ми й вирішили застосувати тут свої знання на практиці! — Він підозріливо глянув на Уту.
Вона задумливо дивилась на нього.
— Прошу вас, — мовив він тихо, майже жалібно, — поїдьте в Берлін до генерал-майора Вольцова. Якщо ви йому все розповісте, він допоможе, і нас не посадять у тюрму.
— Взагалі то, — відповіла вона, — вам не завадило б спокутувати свої гріхи. — Слово «гріхи» було сказане з явною іронією.
— Яка їм користь з того, що посадять нас за грати? — доводив своє Гольт. — Нехай краще пошлють на фронт. Адже там подібні речі дозволяються.
Ута похитала головою.
— Розкажіть мені все, як було, з самого початку.
І Гольт розповів.
— Гаразд. Я поїду. Тільки… — сказала Ута, коли він закінчив.
— Що «тільки»? — запитав Гольт.
— Нічого. — Ута підвелась. Він пішов поруч з нею вузькою стежкою, що відділяла ліс від долини. Коли Гольт наважився взяти її під руку, вона не заперечувала.
— Я вам безмежно вдячний… — сказав він, затинаючись.
— Така сентиментальність зовсім не личить розбійникам, — пожартувала дівчина.
— Я тепер завжди думаю про вас, — признався Гольт. — Думаю про вас удень і вночі.
— Он як! Між іншим, єдине, чого ви добились з вашою бандою розбійників у горах, — відповіла Ута, — це те, що і я тепер теж змушена часто думати про вас.
Він міцніше притиснув до себе її руку.
— Я через вас зовсім втратив спокій…
— Розкажіть про це Петеру, йому буде дуже цікаво, — відповіла вона, сміючись. В цю мить на узліссі справді показався Візе.
— Отже, наступної суботи на цьому ж самому місці,— холодно, якимось чужим голосом сказала Ута.
— Здається, вже скоро кінчиться наше вільне життя, — мовив Гомулка. — А шкода, правда?
Гольт не відповів. Сповнений новим гнітючим неспокоєм, він цілу ніч самотній бродив лісом. Його інтерес до табірного життя, полювання, рибальства давно згас. «Я міг би щодня бачити Уту…» — картав себе юнак. Ліниво потягаючись на сонці, він весь поринув у мрії. Гольт любив вставати на світанку.
В суботу вранці він ще до схід сонця вийшов з печери, зліз по скелях до струмка і скупався в холодній як крига воді. Потім рушив у дорогу. Прийшовши до річки, він заховався там у кущах верболозу і проспав аж до самого вечора.
Коли в умовлений час прийшла Ута, Гольт уже по обличчю дівчини прочитав, що її поїздка закінчилась успішно.
Вони знову залишили Петера чекати, а самі пішли стежкою вздовж узлісся.
— Генерал Вольцов спочатку страшенно розгнівався, — почала Ута. — Але потім схаменувся. Не може ж він допустити, щоб його єдиного небожа запроторили в тюрму. Він збирався подзвонити до прокурора і цими днями приїде сюди сам. Вам наказано на тому тижні з’явитися в поліцію.
— Кінець не дуже приємний, — похмуро буркнув Гольт.
— Генерал Вольцов, — суворо сказала Ута, — попередив: якщо ви не виконаєте його вказівок, то він зречеться свого небожа і більше ніколи для нього й пальцем не поворухне. — Вона схопила Гольта за руку. — Умовте своїх друзів! Генерал не залишить вас у біді. Тільки кінчайте вже нарешті з цією… псевдоромантикою. І ще одна умова! — додала Ута тихо й переконливо: — Ні в якому разі не признавайтесь про напад на хутір. «Це не ваших рук справа, — заявив генерал. — От і все». Та воно й зрозуміло: адже з такої афери навіть він не зможе вас виручити. Ви повинні заперечувати, якщо вас у цьому звинувачуватимуть.
Але все це Гольта вже зовсім не цікавило. Пригоди відійшли в минуле. Сьогочасним стала Ута. А майбутнім — війна.