— Мораль, — роздумував Гольт. — Звідки могли взятися у мене моральні норми? Адже мораль — це узгодження своїх інтересів з інтересами інших людей. Кому її не прищепили, для того вона залишається пустим звуком! Намагаючись теоретично зрозуміти, що таке мораль, я не стаю від того моральнішим. І, даруйте, пане Готтескнехт, але так просто, як це зробили ви, я не хочу її засвоювати. У мене немає ані найменшого потягу до кантіанського мотлоху. Я радий, що позбувся ілюзій. Кантівське «зоряне небо наді мною, закон моралі в мені», — вибачте, але від цього мене нудить. Адже я не Карола Бернгард! По-вашому, це морально, коли сука-хтивість знову жебратиме шматочок духа, тому що їй відмовили у шматку м’яса? Я вважаю, що це лицемірство.
— Ви надто зарозумілі, Гольт! — сказав Готтескнехт.
Гольт обурився:
— Ні! Це неправда! Невже ви мене так погано знаєте? Я тільки навчився, нарешті, не вводити самого себе в оману. Я себе не прикрашую. Це ви називаєте моральним каліцтвом. Звісно, легко прикритися пустою фразою, але ж це самообман! — Він мовчки ступив кілька кроків і тихо додав: — У мені сидить якийсь демон, він сильніший за будь-які слова про мораль. Невже потрібно брехати, лицемірить і хитрити? Можливо, я ще мало чому навчився на своїх помилках, але я твердо переконаний в одному: не можна обдурювати і заспокоювати себе красивими словами.
— Згода, — сказав Готтескнехт. — Але тоді дозвольте мені зробити висновок. Демон, яким ви тут хизувалися, — це теж, власне, тільки фраза, пусте поняття.
— Я просто образно висловився, — заперечив Гольт. — Я маю на увазі цілком реальну силу, яка ще живе в мені і яку я поки що не можу точно визначити. Я міг би поставитися до цього легковажно і сказати: це інстинкт руйнування. Чим не поширений світогляд? Я міг би навіть послатись на відоме ім’я. Але мова не про це. Скажіть, хто нас запитав на уроці по-бюхнерівськи: що, мовляв, таке штовхає людину на брехню, крадіжку, на вбивство і розпутство? А тепер ви, наче той лікар з п’єси[98], приходите з реплікою: «Войцек? Та він аморальний!» Втім, те, про що я говорю, не має взагалі нічого спільного з мораллю. Справа стоїть так. Аморальність — зовнішній симптом. За ним криється щось зовсім інше. Хто зна, що там у мені шумує! — І він повільно, задумливо додав: — Феттер з пістолетом докотився ще далі… Людина — погань… Людину можна пристрелити або використати з метою задоволення своєї хтивості, усе це одне й те ж саме! Коли б ви тільки знали, пане Готтескнехт, як у мене часом тяжко буває на серці!
— Знаю, — відказав Готтескнехт тихо. — Ви шукаєте, Гольт. Я називаюсь вашим учителем, але не можу вам допомогти. Я не знаю шляху, яким ви йдете, він пролягає по цілині. Я можу тільки непохитно вірити в вас і потерпати за вас так, як потерпаю за батьківщину, за нашу нещасну, роз’єднану Німеччину. Гольт, ми бідні, як жебраки! Після війни у нас нічого не лишилось, окрім нас самих. І навіть Шнайдерайтів ентузіазм та його сила не вирвуть нас із злиднів, якщо і люди вашого складу не приєднаються до подолання труднощів цього жахливого часу! Гольт, ви мусите вистояти! Ви не маєте права здаватись! Не маєте права розчаровуватись або просто тікати до вашої гамбурзької рідні! — Готтескнехт узяв Гольта за плечі.— Ви дали мені роман Бехера. Пам’ятаєте його девіз: «Треба стати іншим»? — В коридорі задзеленчав дзвоник. Готтескнехт додав: — Колись ви зумієте пояснити і цій жінці, чому ви помилялись, а вона вислухає вас і зрозуміє. А поки що… приховайте свої почуття, прошу вас! Взагалі ви надзвичайно слабовільна людина!
Гольт лишився сам. Так, настане день… На якусь мить він зазирнув у оте далеке майбутнє, побачив себе змужнілим, вільним, без будь-яких протиріч. Але свобода не приходить сама. Він мусить за неї боротись так само, як і за самого себе.
По обіді він написав фрау Арнольд кілька схвильованих рядків: «Я знаю, що дуже скривдив вас. Але, будь ласка, повірте мені, що я завжди ставився до вас із щирою повагою і пошаною. Та є в мені ще протиріччя, якого я не можу зараз розв’язати. Я намагатимусь зрозуміти себе самого і певен, що мені вдасться це зробити». Він надрукував на машинці адресу і відіслав листа на завод, де працювала фрау Арнольд.
Сонячний полудень в кінці березня. Після тривалої суворої зими знову настала весна, рання весна з пролісками і теплим диханням вітру. Гольт сидів у своїй кімнаті й працював. Раптом він почув, як зарипіли сходи, і глянув на годинник. Гундель ще не могла повернутись, а батько був на заводі. Мабуть, причулося. Але ось знову — хтось смикає замкнені двері до кімнати Гундель; і тієї ж миті, коли Гольт обернувся, в його кімнату ввійшов якийсь чоловік і швидко причинив за собою двері.