Надвечір до Гольта з’явився привітний молодий чоловік з кримінальної поліції і написав коротенький протокол. Через кілька днів Гольт одержав письмову подяку від начальника поліції. Він читав її, не відчуваючи ні радості, ні задоволення.
Тепер він думав про Феттера без ненависті і без співчуття, звідкись здалека на нього насувалося почуття страху. Він передчував, що лист з поліції — це ще не все.
Чому він не йде туди сам, щоб дати нове свідчення у справі Феттера, ні — у власній справі?
Лише через кілька днів Гольт дав собі відповідь на це запитання. Якось, коли по обіді він ішов на заняття гуртка французької мови, його зупинив Готтескнехт.
— Гольт, — сказав він, — може статися, що сьогодні або завтра вам доведеться прийняти певне рішення. Прошу вас, не робіть нічого, не порадившись зі мною.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Гольт.
Готтескнехт знизав плечима.
— Коли в школі наводять довідки про успіхи того чи іншого учня, то це не просто так собі. Подумайте добре. Більше я вам нічого не маю права сказати.
— «Смисл ваших слів темний», — процитував Гольт.
Він одразу ж подумав про Феттера. Відтоді як Гольт передав його в руки поліції, він жив у постійному нервовому напруженні, а тепер воно переросло в дожидання. Повертаючись додому, він зустрів Гундель.
Вона стояла біля інституту і здалека виглядала його, і це було незвично. Гундель була бліда. Вона взяла його під руку і пішла з ним до його кімнати.
— З тобою, власне, хотів поговорити твій батько, — сказала вона. — Але його викликали на завод, там якась термінова справа, і він, на жаль, мусив негайно поїхати.
— Що батько хотів од мене? — запитав Гольт.
Вона не зводила з нього очей.
Знову приходили з кримінальної поліції.
— У справі Феттера?
— У твоїй справі. Тебе викликають до прокуратури.
У Гольта все попливло перед очима.
— Ти щось начебто вкрав, — сказала Гундель зовсім пошепки. — Аж не віриться.
— Однак, це правда, — промовив Гольт. — Можеш вірити.
— В такому разі це, очевидно, сталося ще до того, як ти втік у Гамбург?
— Так, до того.
Гундель з полегшенням зітхнула, але він цього не помітив. Він тільки чув, як вона знову запитала:
— Чому ж ти не зізнався у всьому сам?
— Так, чому? Зараз я й сам задаю собі це питання, — відказав Гольт.
— Адже ти заявив про Феттера в поліцію… Тут якесь протиріччя!
— В мені багато протиріч, — сказав він. — Може, я. хотів викрутитись. Я боявся, щоб вони не вигнали мене зі школи. Адже могло статися, що Феттер давно забув про ту дрібницю. І я вийшов би сухим із води.
— В тобі багато протиріч… — повторила задумливо Гундель, не зводячи з нього очей і силкуючись його зрозуміти.
— Так, протиріч, — потвердив він. — І я раз у раз об них спотикаюсь.
Дівчина сіла. Вона була зовсім близько, поруч, і Гольт, відчувши себе якось на диво безпечно, з вдячністю подивився на неї.
— Гундель — теж протиріччя мого життя, — сказав він. — Найбільше.
— Ніяке я не протиріччя, — заперечила вона, — не вигадуй…
— Я цього й сам як слід не розумію. Ще не розумію. Але інколи, — тихо промовив він, — інколи мене огортає страх… невимовний страх, я боюсь, що одного дня, коли все осягну нарешті розумом, буде вже занадто пізно.
Вона не промовила й слова. Нараз він схопився за голову.
— Гундель! — вигукнув він. — О боже, адже ми повинні належати одне одному! Чому ти уникаєш мене?
— Не знаю, — відказала вона. — Мабуть, тобі слід було шукати зв’язків зі мною! Інакше звідки я могла знати, що ти не забув про мене?
— Щоб я забув про тебе!.. Та я тільки і мрію про те, щоб бути з тобою разом, про душевний спокій, про кохання. Я кидався з кутка в куток і ще й сьогодні не знаходжу собі місця… Чому все не може бути так, як колись?.. — Він підвів голову. — А ці рядки ти забула? Чи ще пам’ятаєш? «Він весь заціпенів, застиг в жаху німому… та де дитя взялося й покликало додому…»
Гундель нахилила голову в його бік, і він помітив, що її губи ворушились: вона сама собі повторювала вірші. Гольт узяв її руку й притулився, до неї чолом.
— Хто ж тоді вийде мені назустріч? — запитав він. — Ніхто, я самотній. Я вже маю якесь уявлення щодо мети, якої я повинен досягти. Але теперішні часи — це трикляті сутінки з тисячами хибних доріг.
Вона не забрала від нього руку, а вільною рукою гладила його по голові.
— Коли я зайшла до кімнати, — сказала Гундель, — і побачила в руках Феттера пістолет, я зовсім не злякавсь за тебе.