Я була абсолютно впевнена, що ти сильніший, і тому змогла тобі одразу ж допомогти! — Вона вивільнила руку і пригладила на скронях волосся. — Я розумію, що мені хочеться сказати, але не знаю, як би це краще висловити: ти повинен стати сильнішим не лише за Феттера. Ти мусиш стати сильнішим і за самого себе.
Гольт довго сидів, обхопивши голову руками. Аж ось він підвівся.
— Гаразд. Поки що облишмо це. Але що буде далі? Мене виключать зі школи, а отже, все було марним.
— І що ти тоді робитимеш? — спитала занепокоєно Гундель.
— Знову почну все з самого початку. Адже життя якось ітиме далі. Прикро тільки, що це трапилося перед самими випускними екзаменами. Я добре підготувався до них і пишався цим. — Він встав. — Можливо, навіть трохи більше, ніж треба.
— Іди в прокуратуру. Кімната 183. Вони там сидять до вечора. — Гундель звела на нього очі й запитала: — Піти й мені з тобою?
— Гундель, — вражено почав він, — невже ти пішла б зі мною?
Вона кивнула головою.
— Хочу замовити за тебе тепле слово. Вони, напевно, повірять мені, що нині ти став зовсім інший.
— А хіба я справді інший?
— Так, Вернер, ти багато в дечому змінився!
— Але? Адже є одне «але»! — Він пішов до дверей, — Гаразд. Нехай буде так. Облишмо «але». Я вже сам усе знаю. Спасибі тобі за добрі наміри, тільки я, певна річ, піду сам. Наварив каші, тепер доводиться їсти.
Сіра будівля. Йдучи довгими коридорами, Гольт відчував, як страх бився в горлі, як калатало серце. «Кімната 183… Постукай, візьми себе в руки, ти вже став зовсім інший, отож тримайся мужніше!» Гольт увійшов до приймальні. Він назвав секретарці своє прізвище, і його негайно впустили в кабінет.
Прокурор, чоловік років п’ятдесяти, сидів за письмовим столом. Він жестом запропонував Гольту сісти. Гольт пильно дивився на цього простого, майже незграбного чоловіка, намагаючись з його обличчя відгадати, що на нього чекає. Але прокуророве обличчя було непорушне, непроникливе і неприступне. Порізане зморшками обличчя, на якому жили одні тільки пронизливі очі.
— Ви Вернер Гольт? — Прокурор простягнув руку за справою. Папка виявилась не та. Він підняв трубку.
— Будь ласка, справу Феттера.
Тобто як? На Гольта ще не заведено справи? Секретарка принесла сіру папку, прокурор погортав документи, пробіг їх спершу очима, а тоді почав щось пильно читати. Читав він довго. Потім вдихнув повітря так глибоко, що, здавалось, наче з грудей його вирвався стогін, поглянув на Гольта і сказав:
— Отже, у грудні 1945 року ви продали Феттеру п’ять літрів алкоголю, так званого spiritus absolutus [99], і близько тисячі таблеток медикаментів, що звуться альбуцид. Це правда?
— Так, — сказав Гольт.
— Алкоголь і таблетки, — продовжував прокурор, — ви того ж дня викрали з кладової, що містилася поряд з лабораторією вашого батька. Це правда?
— Так, — сказав Гольт.
— Крадіжка й спекуляція, — вів прокурор усе тихіше. — Визнаєте ви себе винним? — Він зняв із спинки стільця піджак і вдягнув його.
Побачивши на лацкані червоний трикутник, Гольт опустив очі.
Він хотів довести Мюллеру, що справді почав жити по-новому, а натомість сидить зараз перед ним, Мюллером, і визнає себе винним у крадіжці й спекуляції. А те, що він у дечому дійшов розуму, не має ніякого значення — адже для такої людини, як Мюллер, важливі не слова, а діла.
— Я питаю, чи визнаєте ви себе винним?
— Так, — потвердив Гольт.
— Що ви можете сказати собі у виправдання?
— Нічого, — відповів Гольт.
Обличчя прокурора лишалось непорушним, але його очі дивились осудливо.
— Завжди є виправдуючі обставини, — спокійно сказав він. — Ви себе поводите невірно, відмовляючись од захисту.
Гольт мовчав.
Прокурор знову глибоко вдихнув повітря, так, наче простогнав,
— А що ви самі тепер думаєте про цю справу?
— Адже справа ясна: крадіжка, спекуляція. Даруйте, вас справді цікавить, що я нині про все це думаю?
Нарешті-таки кам’яне обличчя ворухнулось. Прокурор сперся ліктями на письмовий стіл і здивовано розглядав Гольта, ніби оцінюючи, зважуючи його слова.
— Авжеж, мене справді цікавить, що ви думаєте про це нині,— сказав він і раптом накинувся на Гольта: — А як по-вашому, що мене цікавить? Невже ви гадаєте — параграфи, постанови, статті? — Він схрестив руки на грудях. — Ну?
«Ти вже став інший, тримайся!»
— Це вже було давно, — почав Гольт, — так давно, що інколи мені здається, що то був зовсім не я. Не знаю, чого вартий той Гольт, що сидить тут, перед вами. Хай це декласований, морально знищений дрібнобуржуазний індивідуаліст, але все-таки, можете бути певні, він не стане красти і в нього зовсім інші інтереси. Втім, облишмо це. Адже колишній Гольт справді вкрав. І той факт, що зараз він відчуває себе іншим, анітрохи не виправдує його і не знімає з нього провини. Тому я і не хочу виправдуватися!