— Ви, здається, страшенно зарозуміла людина, — промовив прокурор, відкидаючись на спинку стільця. Обличчя його пом’якшало; виявляється воно зовсім не з каменю, а просто спокійне. Перед Гольтом тепер сидів літній чоловік, що передчасно постарів. Таких людей Гольт зустрічав усюди — по дорозі до школи, на будівельних майданчиках, на суботниках, коли вони розбирали руїни, в заводській котельні серед кочегарів…
— Розкажіть мені все, як було, від самого початку.
Гольт почав розповідати. Прокурор, схрестивши на грудях руки, слухав. Коли Гольт замовк, прокурор знову взяв справу Феттера і заходився уважно читати її. Потім, не зробивши жодного зауваження до розповіді Гольта, він по-діловому сказав:
— Вирішальне значення для нас мало питання, чи вкрадені речі були власністю заводу, чи належали вашому батькові. Встановлено, що вони були власністю вашого батька. І тому ми розглядаємо цю справу як справу, що має приватний характер. Враховуючи цю сприятливу обставину, ваш батько заявив, що він зважає на ваше поводження останнім часом і відмовляється від судового переслідування. Він віддає перевагу вихованню. Виручка за продані на чорному ринку товари буде у вас конфіскована; ваш батько поручився за виплату встановленої нами суми. Отже, це все, що стосується правової сторони справи. — Прокурор відклав убік папку. — Залишається моральна сторона. Прокуратура довідувалася про вас у школі, радилась з вашим батьком, викликала й допитала вас і вирішили, що ви за рік зробили необхідні висновки з своєї поведінки. На цьому прокуратура вважає вашу справу закінченою.
Гольт підвівся. Він став за спинку стільця, сперся на неї руками і, схиливши голову набік та міцно стиснувши губи, дивився на чоловіка за письмовим столом, на зношену непромокальну куртку, на червоний трикутник…
— Ви були в концентраційному таборі чи в тюрмі? — запитав він.
— Я одсидів дванадцять років у Бухенвальді,— відповів прокурор, трохи здивований.
— Мені хочеться вас іще запитати… — почав Гольт. — Ви, мабуть, знали Мюллера, нашого Мюллера, з заводу? Я так і не наважився запитати про це в нього. Усім відомо, що робилося в Бухенвальді, та і в інших таборах, а такі, як я, в ті часи у кращому випадку стояли виструнчившись, з гвинтівкою в руках. Невже вам ніколи не хочеться помститись? Адже ви могли знищити мене! Чому ви такі великодушні?
Обличчя прокурора знову ніби скам’яніло.
— Ми не великодушні,— сказав він, — Приведіть мені колишнього наглядача з Бухенвальду, якому пощастило втекти, і ви побачите, які ми буваємо причепливі…— Він дивився кудись поверх Гольта і знову, наче з стогоном, глибоко втягнув повітря. — Ми просто тонемо у справах, пов’язаних з чорним ринком. Кілька літрів чистого спирту — на сьогоднішній день це дрібниця. Йдеться не про те. Ви провинились, але свою провину почали поступово спокутувати. Те ж саме повинен зробити наш народ у великому масштабі: на шляху свого розвитку спокутувати провину німців. А ми повинні наглядати за тим, щоб це відбувалося і в малому, і в великому. Це і є зміст роботи юстиції,— Прокурор кивнув і ще додав: — Ну, ні пуху ні пера на випускних екзаменах.
Гольт був вільний.
Лише коли виявилось, що страх був марний, коли зникло почуття небезпеки, Гольт зрозумів, як він був пригнічений.
Назустріч йому вийшла Гундель. В погляді у неї була тривога, тривога і впевненість. Вона взяла його під руку. Такою близькою, як сьогодні, Гундель не була йому від того першого літа.
— Ну, правда ж, усе гаразд?
— Навіть коли й не все, — відказав він, — то тепер уже буде все гаразд. Адже ми обоє оптимісти!
На столі в кімнаті Гундель лежали книжки, прес для рослин, що його їй подарували на останнє різдво. Саме починали цвісти весняні квіти, і незабаром Гундель знову збиратиме рослини. Нараз він побачив її такою, коли вона, стоячи на колінах, вискрібала сходинки. Затуркана і на смерть перелякана. За два минулі роки вона дуже змінилась, і хоч їй ще тільки в цьому місяці сповниться сімнадцять, стала майже доросла. «Ну, правда ж, усе гаразд?» Вона це запитала трохи по-дитячому. Справді, усе гаразд… Та який би ти там не був оптиміст, на життя треба дивитись без ілюзій. Нічого гарного ще не було, все ще досить кепсько. Страх — це тільки частина тягаря, що пригнічував його, і то не найважча!