— Моє життя могло б зараз стати таким чистим і прозорим, яким ще не було ніколи досі,— промовив Гольт.
— Могло б? — запитала Гундель. — А чому не стане? — Вона стояла біля дзеркала, березневий вітер розтріпав їй волосся.
— Для цього треба, щоб і між нами не було ніяких тіней, — сказав Гольт.
Вона присіла біля нього до столу.
— Щось я тебе не зовсім розумію, — сказала вона. — Колись ти читав мені напам’ять вірші Шторма. В тебе це виходило якось дуже сумно. Мені на думку зараз також спав один вірш Генріха Гейне: «Дивлюся на тебе, і в серце моє закрадається туга…» Не можу збагнути — чому я стала причиною смутку і туги?
— Ти вже не дитина, — відказав Гольт, — і цього досить. Тільки дітям можна бути такими наївними. Хоча можеш радіти: і я дечого ніяк не второпаю. З Феттером покінчено. Я його видав на розправу. Ще трохи, і я також покотився б униз. Мене проймає дрож від однієї лиш думки про це. Я хотів би не спричинюватись ні до чого гіршого, окрім смутку і туги.
Він підійшов до вікна й задивився у вечірні сутінки.
— Сьогодні у прокурора мені стало ясно, яку відповідальність накладає на людину довір’я. Раніше я цього зовсім не знав. — При цьому він подумав про фрау Арнольд, але тієї ж миті спогади перенесли його в далеке минуле.
— Це було восени сорок четвертого, ми тоді вже були з тобою знайомі. Наша частина стояла у Словаччині. Двірник, у якого я був на постої, мав дочку. Звали її Міленою. Вона також довірливо ставилася до мене, хоч я й був її ворогом. Довір’я я завжди приймав за слабкість і упокорення. Я завжди лише зловживав довірою.
Гундель похитала головою.
— Це не так. Колись, тільки-но ми познайомилися з тобою, я теж довірилась тобі і не розчарувалась.
Вона ще ніколи не заводила мови про оте «колись», ніколи не згадувала про той незабутній літній вечір.
— Так, колись! — повторив Гольт.
Тоді Гундель жила в його душі. Була його сумлінням. А ким вона була сьогодні?
— Ти не говориш про те, як сильно я розчарував тебе після війни, — заперечив він. — Не говориш, але даєш відчути.
— Це важкий докір, — сказала вона.
— Він буде ще важчий, — вів далі Гольт. — Я не лише назавжди втратив твоє довір’я, ні, я став тобі більмом на оці, тому що ти потрібна мені, а я тобі нічого не можу дати взамін. Зовсім інше діло Шнайдерайт: він сильний, його ніщо не зіб’є з ніг, він не потребує твоєї допомоги і вдячний тобі тільки за те, що ти існуєш. Йому не потрібно, щоб ти для нього щось робила, ти повинна бути просто Гундель, добра і ніжна Гундель. Він для тебе опора, а я не можу нею стати, тому що сам шукаю її, я ще шукаю самого себе. Перший і єдиний раз за все своє життя я знайшов себе завдяки тобі, і тоді я справді був самим собою. Це сталося, коли я побачив тебе і став тобі на захист, коли мені було страшно за тебе. Я хотів би, я міг би знову знайти себе завдяки тобі.
Вона сиділа, склавши руки на колінах, і довго думала про його слова. А потім сказала:
— Як я не силкуюсь, а не можу всього зрозуміти. Адже здебільшого ти замикаєшся в собі, поводишся як упертий і нерозумний хлопчисько. — Вона знову замислилась. — Говоримо ми з тобою багато, а от знаємо одне одного, здається мені, надто мало.
Гольт лише розчаровано махнув рукою, нараз відчувши, як він втомився від хвилювань цього дня.
— Мало знаємо одне одного? — промовив він. — Для цього нам треба було б розкраяти одне одному череп і повиривати думки з мозку.
Вона дивилась на нього журливо, майже із співчуттям.
— Мені слід було просто знаходити для тебе більше часу. Але ж я не знала, що потрібна тобі, та навіть і зараз не знаю, чи зможу тобі чимось допомогти. У мене твердо визначені дні для молодіжної групи і для тренувань, кінець тижня я проводжу з Горстом, тільки для тебе в мене немає часу, і тому ти й відчуваєш себе покинутим. Тепер я добре розумію це. Хочеш, у нас із тобою також буде свій день? Я буду цілий тиждень з радістю його чекати.
Кінець тижня з Горстом. Гольт уже звик, що він п’яте колесо до воза, людина, яку тільки терплять. Однак, якщо він не хоче зовсім утратити Гундель, то не має права і слова сказати. Він мусить мовчки все це проковтнути і задовольнятися якийсь час одним вечором, який залишався в неї після дня відпочинку, проведеного з Горстом, має радіти і тій кістці, яку йому кидають.
Він почув, як повернувся з заводу його батько, і пішов до нього в лабораторію. Гольт пригадав усе, що було рік тому. Хіба він не повернувся з Гамбурга сповнений лицемірної чесності і вельми хитромудрих розрахунків? Сьогодні він ішов до батька як людина, що має йому щось переказати, але дорогою забула, що саме. Гольт зайшов до лабораторії, трохи нервуючи, не зовсім упевнено, він дуже потребував чиєїсь підтримки.