— Ні, знаю. Я хочу повернути собі Гундель.
Гомулка голосно зітхнув.
— Гаразд. А потім? Що буде потім, коли ти цього досягнеш?
— Не знаю… — відказав Гольт. — Може, потім прийде велике, справжнє щастя, про яке я мріяв іще хлопцем і про яке читав у Новаліса… Не знаю. А може, це знов-таки лише надія, якою людина живе, і потім настане пустий, мертвий час, і його також треба буде якось прожити.
— Страх! — сказав Гомулка. — Ти говориш просто жахливі речі! В таборі я також замислювався над цими питаннями. Адже ми, окрім фашистського бундючного міфа, не одержали й крихти якихось переконань — ні в школі, ні деінде. Але в таборі я засвоїв одну істину, якої дійшов іще Фауст: саме життя — ось задача, яку ми повинні розв’язати.
— Знаю. Я все це знаю, Зепп. Людина повинна ставити перед собою певну мету. Розумом я це чудово розумію. Але, на жаль, ми живемо не одним тільки розумом.
— Так, ти маєш рацію, людина живе ще й почуттями, душею.
— По суті ми з тобою користуємось абсолютно не науковими поняттями, — продовжував Гольт. — Мій батько сказав би: «Центральна нервова система надзвичайно складна…» У всякому разі душею, тобто з допомогою почуттів, дуже важко визначити, що фальшиве, а що справжнє. Якось саме з цієї точки зору я намагався глянути на історію. В ті часи, коли людина керується розумом, її набагато важче збити з пантелику.
— Може, це й правда, але тільки наполовину, — сказав Гомулка. — Ходімо спати. Завтра буде видніше. — І вже в хатині, лігши в постіль, він додав: — У всякому разі, тепер я розумію, що ти мав на увазі, коли говорив, що Гундель живе життям, яке воно є…— Більше він тієї ночі не сказав ні слова.
Наступного вечора — це вже був їхній останній вечір — Гомулка пік у приску картоплю й розповідав про своє перебування в полоні.
— У радянських людей є мета, — сказав він, — і це приваблює найбільше: ціле суспільство має спільну мету, задля якої працює, приносить жертви і багато в дечому собі відмовляє. Пригадуєш наші розмови під час війни? Ми відчували, що в світі щось не гаразд, і створили собі цілу філософську концепцію про смерть на безнадійному посту, а більшовизм був для нас страхопудом. Ми й гадки не мали, що саме більшовизм почав перебудовувати світ — свідомо, розумно, за певним планом.
— Ми були вражені сліпотою, — сказав Гольт. — І мусили спершу пройти крізь саме пекло.
— А чи й справді мусили? — із сумнівом у голосі запитав Гомулка. Він витяг з попелу картоплину, наштрихнув її на паличку і, очистивши від обвугленої шкірки, обережно відкусив.
— Не обов’язково мала бути війна, — продовжував Гольт. — Але крізь якісь випробування людина мусить пройти, аби позбутись ілюзій і відносно себе самої, і відносно світу взагалі. Тому що наше «я» — це зовсім не наше дитяче «я», а навколишній світ — також не той світ, який ми побачили дитячими очима.
— Картопля справді надзвичайно смачна! — сказав Гомулка. — Подай-но сіль! Отже, ти вважаєш, що слід пройти крізь свого роду протверезення?
— Так, я саме це маю на увазі. Стривай! Як воно в тебе виходить? Я весь час обпікаю картоплею губи! В дитинстві людина створює собі певний міф про світ і про себе саму, а коли виростає, міф розпадається. Все, що здавалось твердим і непорушним, починає рухатися і втрачає свою силу. Якогось дня тебе підхоплює течія, і ти вже не можеш зупинитись, і починаєш шукати справжнього життя, справжнього кохання, шукати, де ж ті сили, на яких у дійсності тримається світ. Але ми шукали це у такі часи, коли замість правди нам пропонували нові міфи, й тому зазнали краху у свої юні літа.
— А сьогодні, Вернер? Ти й досі шукаєш?
— Так, Зепп, — відказав Гольт. — Я і досі продовжую шукати. Хоча з певною різницею. Тоді ми безпорадно зупинялись перед будь-яким питанням, тому що нам бракувало масштабу для порівняння, Архімедової точки опори. А сьогодні ми знаємо, що така точка існує.
Гомулка подався вперед, допитливо й напружено чекаючи, що Гольт говоритиме далі.
— Ми знаємо Маркса, — сказав Гольт. — Ми знаємо закони історії.
Гомулка випростався.
— Я був певен, що ти знайдеш до нього дорогу. Коли я вперше познайомився з Марксом, я одразу ж подумав про тебе і завжди вірив, що ти знайдеш до нього дорогу.
— Відтоді, як я прочитав Маркса, — продовжував Гольт, — я відчув грунт під ногами і почав учитися розуміти світ.
— А чого ж тоді ти ще шукаєш?
— Моя тема: «Світ і я». Світ можна пізнати і можна змінити, колись він не буде чумним пеклом цивілізації, а стане тим, чим повинен стати — вітчизною умиротвореного, згуртованого роду людського. Це те, що стосується світу. А тепер про «я». Що буде з моїм «я»? Чи можна його пізнати? Чи може «я» — оце, ось тут, у грудях, — ще за мого життя перестати бути чимось інстинктивним, імпульсивним, що роздирається протиріччями? Чи перестане воно бути бездомним, міжкласовим, твариною, що думає, працює, розмовляє? Чи стане воно тим, чим могло б бути, — справжнім «я», людиною?