— Отже, завтра вдосвіта, о четвертій на вокзалі. Ти рада? Я також радий!
Ніжність Анжеліки змусила Гольта забути свої жалі. Вони доїхали до Дрездена, пересіли в пасажирський поїзд, вийшли на вокзалі і під пекучим червневим сонцем попрямували в ліс. Вони йшли вузькою стежкою понад потоком.
Гольт відімкнув замок на дверях хатини.
— А де ж твій друг? — запитала Анжеліка.
— Приїде пізніше, — сказав Гольт.
Забуття виявилося неглибоким, як сон серед дня. Давніші думки поверталися знову і знову. Чекай, ніч їх погасить.
Вони попоїли на свіжому повітрі. Гольт напередодні увечері на чорному ринку біля вокзалу продав Аренсову кілограмову банку кави, яку спершу мав намір віддати Цернікові. На всю виручену суму він накупив повний рюкзак продуктів: хліб, масло, ковбасу, яйця, картоплю. Анжеліка заходилась хазяйнувати. Вона засмажила на плитці кружальця мисливської ковбаси, потім перебила тарілки.
Гольт, заглиблений в роздуми, сидів біля хатини. Анжеліка підсіла до нього на лавку.
— Чому ти такий мовчазний? — запитала вона. — Ти ще жодного разу не поцілував мене. Чому б це? Адже скоро приїде твій друг, і тоді буде пізно.
— Зачекай, — сказав він. — Нехай настане ніч! — Він у думці знову почув її «ні». Але коли настане ніч, він його не почує, і воно погасне. Можливо, тоді ж погасне все. Навіть голос власної душі, який безупинно щось нашіптує йому, зрозуміле й незрозуміле, нечуване й небажане… Анжеліка встала, вийшла на сонце. Її рухи були легкі, граціозні і водночас трохи незграбні. Вона лягла на траву.
Гольт заплющив очі. Його бентежив її погляд. Сонце знову стояло над скелями, над краєм ущелини. Хоча б воно вже зайшло, хоча б швидше запала ніч! Вночі прийде забуття, вночі з нього спаде все, що пригнічує, що мучить його. Присутність Анжеліки пробуджувала в ньому думки про Гундель. Чому Гундель ятрила йому душу спогадами, навіщо весь час нагадувала про себе? Чому не йшла своєю дорогою, як і в житті, не помічаючи його? Червоною ниткою вона пронизувала все його існування, червоною лінією перекреслювала все його минуле, сучасне й майбутнє. Але що потрібно їй зараз від нього? Чому вона не відійде до іншого?
Шнайдерайт! Це прізвище зринуло у самій глибині Гольтової свідомості. На землю спускалися сутінки, стояла тиша, тільки потік шумів. День згасав, закінчувався цілий період життя, надходила темрява, вона опускалась, наче завіса після закінчення п’єси. Гольт ніби збоку споглядав своє життя, себе самого. І він знаходив у собі знов оте добре знайоме йому всемогутнє почуття, оте поривання, що затаїлося глибоко-глибоко у нього в душі і насувалося тепер на нього. Це почуття було спрямоване проти певного об’єкта.
Гольт встав, сперся плечем на одвірок. Так, він довго грався з правдою в піжмурки, але тепер настав кінець самообману! Тепер він витягнув оте почуття з глибини душі на денне світло, взяв його до рук, розкладав і знову складав докупи. Звалося воно — ненависть.
Нарешті він це усвідомив. Він ненавидів Шнайдерайта! Шнайдерайт не лише відбив у нього дівчину, Гундель, мету існування і смисл його життя. Шнайдерайт відібрав у Гольта і те єдине, останнє, що в нього лишалось: можливість панувати і мати силу в царстві духу, в отому світі, де володарює дух, думка, наука, техніка, культура і де він тепер також приречений був бути п’ятим колесом до воза. Шнайдерайт міг мати все, що хотів: будувати свій антифашистсько-демократичний лад, а при бажанні й соціалізм. Гольт не заперечує. Нехай собі править хоч і в усій Німеччині. Гольту байдуже, коли він одбере у гамбургської кліки і в Бремені всі фабрики, верфі, банки. Гольт ладен був визнати його владу і бути чесним громадянином Шнайдерайто-вої держави. Гольт з дорогою душею віддасть йому весь матеріальний світ. Але Шнайдерайт не мав права простягати свої руки, оті мозолясті, чутливі руки до університету, до царства духу, вимріяного Гольтом, до світу науки й мистецтва. Якщо його щось цікавитиме в цьому світі, він повинен прийти до Гольта і сказати «прошу вас», так само, як Гольт ладен був прийти до Шнайдерайта і сказати «прошу вас», щоб одержати посвідчення про прийняття в громадянство чи пристойну платню. А коли б Шнайдерайта потягло до науки і мистецтва, він повинен би з’явитись до Гольта. Гольт не був скнарою, він охоче подарував би Шнайдерайту трьохактну п’єсу Фрідріха Вольфа, том Гейне і п’ятсот сторінок якогось науково-популярного видання. Але Шнайдерайту з його гординею було замало великих підприємств і земельних маєтків, керівництва країною і державою. Ні, він зазіхав і на те, що належало Гольту: на мистецтво й науку, на театр і музику, на полотна художників і скарби книжної мудрості. Шнайдерайт ходить у театр, відвідує бібліотеки, а віднині сидітиме ще й в аудиторіях. Він приходив і забирав собі все-все, як забрав у Гольта і Гундель. Ось за що Гольт ненавидів його.