— Я тебе добре розумію, — сказав професор. — Але коли ти не відчуваєш моральної відповідальності за цю дівчину, тоді я маю право взяти під сумнів твої людські якості.
— Це саме те, що я хотів почути, — сказав Гольт. — Тепер мені ясно — я прагнув зрозуміти, що таке відповідальність. Так, як про неї говориш ти, зі мною ще ніхто й ніколи не говорив. Досі, тільки-но порушувалось питання статі, всі вдавалися до жартів, до анекдотів. На це дивляться як на своєрідний спорт, або як на долю, на якесь чудо чи просто насолоду. Ніхто ніколи не говорить про це серйозно.
Гольт задумався, а тоді знову спитав:
— Що називають коханням, батьку? Якщо поставитися до цього серйозно, то чи можна навчитися кохати?
— Ти задаєш мені надто складне запитання, — відповів професор Гольт. — Безсумнівно, одна людина може навчитися в іншої отієї сталості почуттів, яка їй необхідна, коли вона хоче домогтися в житті серйозних успіхів на користь собі і людям.
Гольт з вдячністю подивився на батька.
— Мені хочеться показати тобі Анжеліку, — сказав він, підводячись.
Професор кивнув.
— Восени ви всі роз’їдетесь, — сказав він. — Ти, Гундель, доктор Цернік… Отоді я залишусь зовсім один.
Гольта нестримно тягло до Анжеліки, він хотів побачити її, поговорити з нею, він не міг дочекатись наступного дня, коли вони домовились зустрітися. Чим ближче він підходив до її будинку, тим більше уповільнював крок. Він ще і ще раз перевіряв сам себе, запитував, чи готовий шукати своє щастя в праці — в аудиторіях університету, в царстві духу, двері до якого були тепер перед ним відчинені. Батько знайшов своє щастя в роботі, Юдіт — в боротьбі за визволення свого класу. Ну, а Гольт? Він також ладен піти їхнім шляхом.
Цього разу в домі, де мешкала Анжеліка, Гольт нікого не зустрів. Він постукав. Йому відчинила бабуся Анжеліки — маленька, худорлява, незграбна сива жінка. Вона була в робочому халаті, в руках тримала мітлу, держак якої стирчав у неї над головою, наче піка. В усій її позі, в сильному низькому голосі було щось рішуче й войовниче.
— Що вам треба? — запитала вона.
— Я хотів би поговорити з Анжелікою, — чемно промовив Гольт.
— З Анжелікою? — перепитала бабуся, підвищивши голос.
Вона потяглася рукою в кишеню халата, наділа на ніс пенсне і оглянула Гольта з голови до п’ят.
— Ага-а! Так це ви! Темні очі, темне волосся, зухвале обличчя, в одній сорочці, двадцять років… Он воно що! — вигукувала вона чимдалі дужче. — І він ще наважується з’явитись мені на очі. Негідник! Звів моє дитя!
— Будь ласка… не треба так кричати! — попросив Гольт.
— А хто кричить? — гукнула стара жінка ще голосніше. — Ви ще не чули, як я кричу! — Проте відступила вбік і жестом запросила увійти. — Заходьте! Зараз я поговорю з вами по-іншому.
Вона грюкнула за його спиною дверима, провела його через кухню в сусідню кімнату, причинила другі двері і тут напустилася:
— То що вам тут треба? А я думала, що ваш і слід уже прохолов! Хіба я для того посилала дитя в оту розчудову школу, щоб її там звів отакий негідник? Хіба я задля цього сварилась з опікуном, щоб він не забирав її з школи, чи, може, заради того, щоб її через вас вигнали звідти? Ага-а! — знов протягла вона і погрозливо підняла мітлу. — Дитя виплакало всі очі по цьому парубійку! Опікун, ота мавпа, допікає їй на кожному кроці «ганьбою» та «безчестям». А цей негідник, бачте, ніби нічого й не сталося, приходить сюди, позичивши у сірка очі!
Вона знову так грізно посунула на Гольта, що той мимоволі подався назад.
— Що ви зробили з бідним дитям! Що ви їй набрехали, від чого вона розтала як віск? Чим ви їй задурили голову, що вона на цілих три дні кудись війнула з вами? Не взяла навіть нічної сорочки! Та ви гляньте на мене! Сорок один рік я була замужем, і чоловік жодного разу не бачив мене без нічної сорочки! І як ви смієте дарувати їй таку сумну книжку? Вона читала мені. Так діяти негоже! Чому ви не даєте їй книжок, щоб вона сміялася? Може, це ваш метод підбивати дитя? Геть з очей! Ви не варті моєї дитини! — На тому гнів старої вичерпався, і вона заговорила вже не так голосно: — Що ви хочете від Анжеліки?
Гольт зовсім розгубився. Він боявся нового вибуху і тому обережно промовив:
— Якщо ви дозволите, я хотів би познайомити її із своїм батьком.
— Відколи це ви стали питати в мене дозволу? — вигукнула стара. — І взагалі, хто ваш батько?
— Він професор тутешнього університету.
— Ага, значить, злидар! — сказала бабуся. — Не має за що навіть підбити підметки до черевиків, а гадає, мабуть, що він кращий за пролетаря, чи не так? Мовчіть! Я шістнадцять років прибирала в одного професора, а тому знаю! — Однак вона глянула на Гольта трохи лагідніше. — Принаймні ви здаєтесь мені хоч не таким дженджиком, як Егон! Йому я ще виллю колись помийне відро на голову! — погрозливо засміялась стара. — . А навіщо вам знайомити дівчину із своїм батьком? — запитала вона.