— Дуже вже йому хочеться побачити Анжеліку, — відповів Гольт. — Я розповів батькові про неї.
— Он воно як! Тепер ви хочете стати кращим другом Анжеліки? — зненацька вона знову закричала на Гольта, підступивши до нього так близько, що він почув навіть запах ядрового мила і воску для натирання підлоги, яким несло від неї.— Але я вас попереджаю: не думайте собі, що коли ви станете студентом, то вам все буде дозволено! Стати студенткою, хлопче, може й моє дитя! Та й тепер вона вченіша за вас! А якщо хочете мені сподобатися, то спершу навчіться якоїсь путящої справи!
Знадвору постукали. Обличчя старої враз полагіднішало.
— Це Анжеліка! — прошепотіла вона. — Ну що ж, познайомте дівчину з вашим батьком, щоб вона, зрештою, хоч сліз не лила більше! А тепер я залишаю вас самих. — Вона взяла мітлу і вийшла з кімнати.
За дверима почувся голос Анжеліки і лагідна мова старої:
— Іди до кімнати, в тебе гість.
Анжеліка стояла в дверях, стомлена, бліда і серйозна-серйозна. Вона, видно, не могла повірити, що це саме він. Але ось її очі широко розкрились і проясніли, й вона кинулась до Гольта, припала до його грудей.
— Я ніяк не могла повірити, що це ти! — сказала вона, зітхаючи, ледве чутно. Потім глянула йому в обличчя, і в очах у неї затаївся страх. — Чому ти прийшов сьогодні? Щось сталося?
Він обняв її.
— Не бійся. І взагалі нічого більше не бійся. Але спершу розкажи мені, як твої справи в школі.
Вона припала до його грудей.
— Сьогодні була педрада, і мені звеліли прийти на неї. Я оце щойно звідти. Вони спершу були сердиті, але потім усі виступили на мій захист: і Лорентц, і Петерсен, а надто Готтескнехт. Вони сказали, щоб я більше ніколи не пропускала занять…
— А твій опікун? — запитав Гольт.
— Той… — почала неохоче Анжеліка, — той протуркотів мені всі вуха, що я знеславлена і зганьблена. — Вона закинула назад голову і вперто сказала: — Він просто меле різні дурниці!
— Але дивись! Будь мені вірна! Бо коли з’явиться другий, і третій і так далі, то у твої сімнадцять років це дійсно буде ганьба!
Вона розгублено подивилась на нього, нічого не розуміючи.
— Про що ти говориш?.. Я повинна бути тобі вірною?..
— Адже ти вже знаєш, що я маю на увазі!
Силкуючись угамувати хвилювання, вона запитала:
— Отже, тоді це правда? О боже, значить, ми не розлучаємося назавжди, коли ти поїдеш учитися?
Він міцно стиснув її в обіймах, вражений і присоромлений.
— Звісно, що ні! — сказав він. — Пробач, я завдав тобі стільки болю! — І потім зовсім тихенько додав їй на вухо: — Ніщо не закінчилось. Все тільки починається, і я знову радію життю, тому що в мене є людина, яка любить мене, якій я потрібен, про яку я мушу піклуватися і задля якої берегти себе… Не плач… Будь щаслива, весела, як раніше! Присягаюсь тобі, я нічого не хотів і не шукав, окрім кохання. І я вдячний тобі за нього.
Вона вже не плакала. її голова лежала в нього на грудях. А Гольт згадав давнє дитяче уявлення про кохання, про оте кохання, що буває в казках і в легендах, яке навік з’єднує серця двох людей, про яке він читав іще хлопцем і про яке завжди мріяв. А коли Анжеліка підвела на нього очі, її риси злилися з незабутніми рисами Гундель.
Літо було жарке. Та от уже й минулися гарячі дні. Настало бабине літо, пожовкло листя. Разом з вереснем наближалася розлука, а з розлукою і радість нового побачення. Гольт збирався в дорогу.
Гундель і Шнайдерайт поїхали ще в кінці серпня. Останній вечір Гольт провів з Анжелікою. Другого дня вранці, перш ніж поїхати на вокзал, Гольт іще раз зустрівся з Юдіт Арнольд. Вони разом вийшли з Менкеберга. Осінній туман заслав вулиці. Шосе вело вгору, туман чимдалі рідшав, і коли вони піднялися на пагорб, в очі їм ударило сліпуче проміння сонця. Гольт огледівся довкола. По небу пливли хмари. Долина, сповнена туманом, нагадувала мерехтливе море, що простяглося аж ген до далеких гір. Місто, з його куполами, баштами і будинками, у яких струмувало життя, таємничо ховалося в тумані. Довколишні поля недавно були зорані, і над тополями кружляло безліч перелітних птахів.
— Я радий, що їду! — сказав Гольт. — Але ти мені обіцяла назирати за Анжелікою!
— А хто назиратиме за тобою? — запитала вона. — Тобі це необхідніше! Мені аж не по собі стає, коли подумаю, що ти ще можеш накоїти!