Вольцов втупився поглядом у акваріум. Там крізь водорості вишкіряв зуби спотворений череп. В зеленій воді шмигало туди і назад шість червоних силуетів тропічних рибок.
— Зепп! — скомандував Вольцов. — Принеси сюди оту паршиву сторожеву кішку.
— Гільберт, — мовив Гомулка, — облиш це… Маас вижене тебе з гімназії.
Але хтось з учнів уже кричав Цемцькому в коридорі:
— Принеси негайно Гільбертові кішку!
Цемцький приніс у клас тваринку. Перелякана криками хлопчиків, смугаста кішка недовірливо водила очима. Вольцов правою рукою підняв її за шкурку, і вона принишкла в нього на грудях, тільки помахуючи кінчиком хвоста. Вольцов погладив її.
— Тихо, кицю, тихо! — примовляв він. — Зараз дістанеш щось смачненьке… — він занурив у акваріум ліву руку, — щось добреньке матимеш! І головне, без карточок… Спеціальний пайок!
Він кинув на підлогу першу рибку… Кішка миттю зіскочила вниз і, схопивши жертву, що продовжувала тріпатись у неї в зубах, зникла під партою. Затамувавши подих, учні мовчки спостерігали, як Вольцов виловлював з акваріума одну за одною барбусів і вуалехвосток. Кішка почала голосно мур-іати. Жадібно поблискуючи очима, вона кінчала ласувати, чувся тільки хрускіт кісточок на зубах. Потім, облизуючись і все ще муркаючи, крадькома вислизнула з кімнати. Від улюблених рибок доктора Ціккеля на підлозі залишилось лише кілька блискучих лусочок.
— Та-ак! — сказав Вольцов. Німу тишу, що запанувала в класі, він сприйняв як схвалення свого вчинку. — Ну, мій любий! То хто боїться вчителів? — Він пішов на своє місце, сів і відкрив книгу. Обличчя його було бліде. — Гляди ж, не забудь, — крикнув він, — сьогодні о четвертій!
А у Гольта з голови не йшла думка: «Його виключать з гімназії. І через мене. Це я його довів…»
Цемцький свиснув.
Доктор Ціккель, згорблений дідок, своїм виглядом нагадував дванадцятирічного хлопчика, якому причепили старечу голову. Сьогодні на ньому були штани гольф, зелена куртка і біла сорочечка з відкладним коміром. Увійшовши до класу, він вигукнув хрипким хлоп’ячим голосом:
— Хайль Гітлер!
У нього була своєрідна манера говорити. Мова його рясніла зайвими словами на зразок «так би мовити» і супроводжувалась якимись дивними горловими звуками, схожими на покашлювання.
— Де… так би мовити… класний журнал… кхе-кхе? — запитав Ціккель.
— Ме-ме, — почулося з кутка у відповідь. Ціккель спалахнув, проте вдав, що йому байдуже… Він уже до всього звик. Раптом його погляд зупинився на безголовому кістяку. Йому перехопило подих, запалі старечі груди збудже-но піднімались і опускались.
— Це ж… кхе-кхе… неподобство… так би мовити…
Ціккель розгубленим поглядом обвів клас. Глянувши на акваріум, він захитався.
— Хто… хто це зробив?
— Пане вчитель! — злякано вигукнув маленький Цемцький. — Це не я! І не тільки я не винуватий. Всі інші також до цього непричетні!
Ціккель не тямив себе від гніву. Підійшовши до акваріума, він закричав з такою люттю, що його кволе старече тіло затряслось, мов у лихоманці.
— Хто… кхе-кхе… вкинув туди череп? Ви… кхе-кхе… негідники… кхе-кхе… боягузи… Хто зірвав… кхе-кхе… у бідного кістяка череп?.. Адже це… кхе-кхе… була колись… так би мовити… людина… Хто це зробив?..
Але тільки тепер він повністю збагнув розміри лиха, яке звалилось на його голову. Кілька секунд Ціккель не міг вимовити жодного слова, з тремтячих губів разом з слиною лише зривалось безпорадне «кхе-кхе».
— Вольцов! Це ви… рибок?
— Відчепіться од мене з своїми безглуздими підозрами, — буркнув не підводячись Вольцов.
І тут клас почав брехати, брехати нахабно і з такою впертістю, що Ціккель шаленів від люті. Впавши у відчай, він розпочав допит. Але це йому було не під силу. Від нудного і безплідного опитування він врешті зовсім стомився. Учні брехали дедалі нахабніше, глузували з нього, довівши старого мало не до сліз.
— Рибки? — перепитав Гольт, коли черга дійшла до нього. Він уже ледве повертав язиком і майже не мав сили підвестися. — Рибки зникли? Можливо… можливо… їх проковтнув череп!
Клас заревів від сміху. Але Гольт майже нічого не чув.
— Клятий хлопчисько!.. Кхе-кхе… Ану скажи ти, Феттер, куди поділися чудові червоні рибки?
— Червоні рибки? — глузливо перепитав Феттер. — Хіба ж то рибки? Я завжди думав, що то були томати!
— Пане вчитель, — вигукнув Цемцький, піднявши вгору вказівний палець, — я бачив червоних рибок! Ще вчора вони були тут! Авжеж! Тільки не шість, а менше!