Гора, на яку піднявся Гольт, була немов обрубана велетенською сокирою. Спускаючись з вершини, він знайшов біля її підніжжя печеру. На південь вздовж однієї з ущелин тяглась каменоломня. З північного боку вода ї вітри оголили гірську породу. Перед Гольтом розкинулись широка полонина та густо порослий лісом, усіяний уламками скель непрохідний схил гори. Коли Гольт спустився південним схилом до каменоломні, перед ним шмигонула в кущі якась звіринка, напевне, лисиця. Переслідуючи її чагарниками, Гольт натрапив у зарос-лях ожини на велику розколину в скелі. Прихопивши з собою сухого хмизу, він проліз поміж уламками кам’яних брил в ущелину. Це була, мабуть, стара штольня. Уже через кілька метрів Гольт міг іти на весь зріст. Далі прохід розширювався. По стінах дзюрчала вода. Гольт запалив хмиз, дим потягло кудись вглиб. Раптом Вернер опинився у великій, сухій, метрів зо три заввишки, печері. Крізь широкий, як у шахті, отвір зверху падало яскраве денне світло.
Гольта охопила радість мандрівника, який відкриває нові землі. Все свідчило про те, що сюди вже давно не ступала нога людини. Дно печери було кам’янисте, а стіни — з крихкої породи. Шахта, що вела вгору, напевне, виходила в каменоломню.
Коли Гольт нарешті вибрався з печери, надворі вже вечоріло, і він вирішив тут-таки заночувати. Довкола було повно спілих суниць, хлопець чудово повечеряв. У цій місцевості, очевидно, водиться багато дичини. Під скелею, біля входу в печеру, росла густа висока трава. З сухого листя і моху Гольт влаштував собі постіль. Потім ще раз піднявся на вершину гори. Настала ніч. Далеко внизу фосфоричною стрічкою виблискувала ріка.
Повернувшись до печери, Гольт розклав біля входу багаття. Залишивши на ніч тліти велику головешку сухого пня, він ліг на свою постіль. Засинаючи, Гольт невідривно дивився на жевріючі вуглинки. Довкола пурхали кажани. В небі миготіло сузір’я Волосожару. Гольтові приснилося сповнене пригод життя тут, у горах, без гімназії, без Мааса. А ще він бачив уві сні співака, і принцесу, затишну печеру, де під перекоти грому і спалахи блискавки закохані з’єднались у першому поцілунку. Вранці, ще до схід сонця, Гольт вирушив назад, у місто.
Сестри Денгельман подали Гольтові, коли він повернувся додому, розкішний сніданок: яйця, бутерброди з шинкою, пиріг з маком. Це відразу насторожило його. «Адже весь час скиглили, що не знають, чим мене годувати, — подумав Гольт. — Мабуть, у спекулянтів дістали. І, напевне, хочуть піддобритись до мене».
Гольт не помилився. Після довгих розмов усе з’ясувалося. Сестри просили, щоб він узяв до себе в кімнату десятирічного хлопчика — з першого вересня, адже ж Гольту йти в армію… Хлопчиків батько, пан Венцель, має свій трактир. У нього є кури, свині…
— Десятирічного шмаркача? — обурено кинув Гольт, звертаючись до Євлалії. Вероніка несхвально похитала головою, в її волоссі забряжчали бігуді.— Не можете зачекати, доки я піду в зенітну артилерію?
— Пан Венцель коле щороку по три кабани, — пояснювала Вероніка.
Гольт вийшов, грюкнувши дверима. Йому, власне кажучи, байдуже. Він розраховував, що до першого вересня його все одно візьмуть в армію. Гольт вирішив скупатися. Погода, як і раніш, стояла чудова, сонячна.
Не поспішаючи, Гольт пішов базарною площею. Перед кав’ярнею він зупинився. Хотілося зіграти в більярд. Ця гра була тепер в моді. Але заходити самому нецікаво. Рушивши далі, Гольт помітив на протилежному боці площі яскраво-червону спідницю.
«Марія Крюгер! — Серце в грудях сильно закалатало. — Якщо дуже повільно піти алеєю повз ратушу, — розмірковував він, — то якраз на розі Тальгассе ми з нею зустрінемось…»