Справедлива кара впала на голови мешканців печери «Тридцять три лиха». Сонячні зайчики зруйнували печеру й спалили всі хвороби до одної. Правда, ці диявольські створіння встигли, на жаль, рознести заразу по всій землі. Але до діла взялися людські лікарі й успішно з нею борються. Сонячні зайчики активно їм допомагають. І немає сумніву, що в майбутньому з хворобами буде назавжди покінчено.
Довго думали сонячні зайчики, що робити з Королівством Глупої Ночі. Без пана Морока королівство, як темна сила, нічого не було варте. Його можна було ліквідувати за одну мить. Але тоді б ніч назавжди зникла, лишився б один суцільний день. Ранок і вечір теж, звичайно, зникли б. А це примушувало задуматися. Чи варто так робити?
По-перше, люди дуже звикли до ночі. Вони звикли вночі спати й бачити щасливі сни. Спати вдень — це зовсім не те…
По-друге, вночі буває дуже гарно. Нащо, наприклад, позбавляти людей радості гуляти місячної ночі десь на березі моря і дивитися, як бігають на воді по місячній доріжці місячні зайчики…
До речі, місячним зайчикам теж довелося б назавжди зникнути. Адже вони бувають лише вночі.
А тихі літні вечори, коли червоне, стомлене сонце поволі котиться за обрій, щедрим золотом заливаючи все навкруг?!
А ранній травневий ранок, коли вперше молоде проміння, купаючись в іскристій росі, пробуджує природу і наповнює пташиним щебетом квітучі сади?!
Ні, шкода всього цього!.
Та й самі сонячні зайчики мусили б весь час тоді бути на землі. Отже, сама Країна Сонячних Зайчиків стала б непотрібна. Довелося б її ліквідувати. А що тоді робити з Долиною Щасливих Сновидінь, із Палацом Чарівних Казок? Виникало безліч складних, ба навіть просто нерозв'язних питань.
І сонячні зайчики після довгого багатоденного обговорення на Великій Сонячній Раді вирішили: Королеву Глупої Ночі ліквідувати, а саму ніч поки що залишити. Так і зробили.
Але в деяких місцях землі, наприклад на Півночі, все-таки виділили дослідні ділянки й організували там так звані «білі ночі», тобто такі ночі, коли видно, як удень. Якщо досліди будуть вдалими, можливо, в майбутньому ніч ліквідують зовсім. Та поки що про це говорити рано. Поживемо — побачимо.
Грізне плем'я хмаровиків-громовиків сонячні зайчики теж пощадили. По-перше, тому що діяли ті не з власної волі, а під впливом пана Морока і кошмарів. По-друге, не таке вже воно, чесно кажучи, й грізне — гримить, блискає, а лиха великого не робить. Навіть навпаки — користь приносить, землю дощем поливає, від чого всі рослини краще, буйніше ростуть. А від царя Грома та від цариці Блискавиці люди легко захищаються за допомогою громовідводів.
До того ж сонячні зайчики завжди перемагають хмаровиків-громовиків, і люди люблять дивитися, коли сонячні зайчики на честь своєї перемоги влаштовують райдугу. Це ж дуже красиво!
Ну, а Веснянка? Що сталося з ним?
О, не хвилюйся! З ним усе гаразд.
Погостювавши в Країні Сонячних Зайчиків і досхочу надивившись у Палаці Чарівних Казок різних цікавих казкових вистав та насміявшись у Вежі Сміху, Веснянка повернувся, нарешті, до своєї рідної Ластовинії, тепер вільної, незалежної і щасливої.
Та це ще не все.
Звичайно казки закінчуються тим, що герой одружується з принцесою, сам стає принцом, королем чи просто багатою людиною, живе в розкошах і нічого не робить. Та ба!
Якби ти знав, як це нудно й нецікаво — бути королем (навіть добрим і хорошим), жити в розкошах і нічого не робити.
Недарма казки закінчуються на цьому, бо далі розповідати нічого — сама тобі нудьга та нісенітниця.
Ні, Веснянка не став багатою людиною, а тим паче королем чи там принцом.
І не одружився, звичайно, — де ти бачив, щоб люди одружувалися в дев'ять років!
Він повернувся до діда Маноцівника в колонію «Притулок маленьких друзів».
Після визволення країни від хуліганців усі батьки, звичайно, забрали своїх дітей, і колонія обезлюдніла. Та дід Маноцівник не покинув її. Старий дресирувальник вийшов на пенсію і назавжди залишився жити в колонії. Дві старенькі няні теж. І коли Веснянка повернувся, він приєднався до них, і почали вони жити вчотирьох. Порадившись, вони вирішили перетворити колонію на будинок праці й відпочинку для дітей. Так, не лише відпочинку, а й праці. І тепер сюди приїздять під час канікул діти з усієї Ластовинії. Тут вони відпочивають, граються, а також працюють. В колонії багато майстерень. І кожен робить те, що йому до вподоби: хто столярує, хто різні машини конструює, хто на шевця вчиться, хто на слюсаря…
А от Веснянка твердо вирішив, що, коли виросте, стане садівником. Його заповітна мрія — зробити так, щоб у його рідній країні було стільки ж квітів, скільки він бачив там, за чарівним дзеркалом, щоб його країна стала такою ж квітучою й казково прекрасною, як і Країна Сонячних Зайчиків.
І ти знаєш, — здається, Веснянчина мрія здійсниться. Тому що…
Послухай-но краще, що каже дід Маноцівник, його вчитель:
— В цього хлопчинки просто-таки талант. Я не бачив, щоб у кого-небудь так добре приймалися саджанці, так швидко росли, так буйно розцвітали. Він, певно, знає якийсь секрет…
Та дідові, звичайно, невтямки, що у Веснянки є невидимі людському окові помічники.
Коли Веснянка працює в саду, обкопує дерева, прищеплює їх, — круг нього весь час миготять сонячні бліки. Здається, нібито звичайнісінькі плямки світла, а насправді — то живі сонячні зайчики.
Так, так, давні друзі не забувають Веснянку і допомагають йому весь час — і коли він працює, і коли вчиться, і коли весело грається на дозвіллі…
Та й не тільки Веснянці, а всім-всім добрим людям допомагають сонячні зайчики. Там, де вільний щасливий труд, де радість і сміх, там завжди є сонячні зайчики. Бо ж вони існують тільки для того, щоб робити життя людей світлим і щасливим.
Може, ти скажеш, що не помічаєш їх?!
О, так то ти, мабуть, забув, що вони дуже скромні.
А все-таки придивись гарненько! Вони ховаються у твоїй веселій усмішці, у твоїх очах, радісних і щасливих.
І знай, що завжди, коли тобі гарно й весело, коли ти робиш чесну й хорошу справу, — сонячні зайчики поряд з тобою.
ПРИГОДИ ЖУРАВЛИКА
Коли він нарешті проклюнувся і вистромив на білий світ свого довгого цікавого носа — сліпуче сонце сяяло з безхмарного неба, на старій вербі весело щебетало птаство, а лагідний ранковий вітрець про щось грайливо шепотів на вухо шурхотливому очерету.
І рідне болото здалося йому таким гарним, а життя навколо таким прекрасним, що він засміявся від нестримної радості. І весело заспівав-закричав-закурликав:
І ну витанцьовувати в гнізді, весело піднімаючи свої цибаті ноги.
Та раптом почув сердитий скрипучий голос: — Ква! Ква! Кум! Чого це ти розкричався, голомозий! Він обернувся.
Недалеко від гнізда на лататті сиділа велика баньката жаба в золотих окулярах.
— А… а що таке? — здивувався він. — Хіба не можна? Радісно ж. Я на світ народився! Гляньте, яка краса навколо!
— Не радіти, а журитися тобі, дурню, треба. Ква! Ква! Кум! — суворо прокумкала жаба. — Не годиться тобі радіти і сміятися. Не можна. Ти думаєш, хто ти такий?
— А… а хто я? — розгублено спитав він.
Журавлик ти! А журавлі народжуються на світ тільки для того, щоб журитися. Тому й називаються так. Ква! Ква! Кум! І приносять вони всім лише сльози і печаль.