Двері розчинилися, і вистромилася лаповуха скуйовджена голова Алика Бараболі.
— Це тобі за Колька! — журавлик підстрибнув, розмахнувся і дзьобнув Алика прямо в ніс.
— Ввай! — скрикнув Алик і не встиг отямитися, як журавлик боляче ущипнув його за вухо:
— За Колька Колючку!
— Ввай-ввай! — знову скрикнув Алик, відсахнувся і захлопнув двері. І вже за дверима одчайдушно заверещав-зарепетував:
— Рятуйте! Міліція! Убивають! Банда розбійників напала! Рятуйте!
«Ото щоб знав, як ставитися до живої природи!» — і журавлик побіг сходами вниз.
Дощ минув. Коли журавлик злетів на дах, Чик Чирикчинський вже був там.
Непомітно надійшов вечір, у вікнах спалахнули вогні, внизу на вулицях засвітилися ліхтарі.
— Ну, полетіли, — сказав Чик Чирикчинський. — Почнемо з верхніх поверхів, щоб не привертати увагу перехожих.
— Давай, — погодився журавлик.
І вони полетіли.
— Отут, — сказав Чик Чирикчинський, сідаючи на бильце балкона дев'ятого поверху якогось будинку. Журавлик опустився поряд. Посеред балкона на табуреті стояла клітка, накрита чорною шматиною. Балконні двері були відчинені. Було видно, що у кімнаті за столом сидять і п'ють чай чоловік і жінка, обоє дебелі, з товстими шиями, мокрими від поту.
Скачучи по бильцю балкона, Чик Чирикчинський наблизився до клітки і тихенько спитав:
— Гей, хто там у клітці, озовися!
— Я, — почулося з-за чорної шматини.
— Ціві-Тівік? — з надією спитав журавлик. — Чижик? Ні. Щиглик я. Пілі-Піть.
Голос у щиглика був жалібний, сумний. І хоч журавлик розчарувався, що це не Ціві-Тівік, йому стало жаль щиглика.
— Знаєш, давай випустимо його на волю, — шепнув журавлик Чику Чирикчинському. — Щось мені його хазяї не подобаються.
— Давай! — підхопив горобець.
— Слухай, Пілі-Піть, ти на волю хочеш? — тихо спитав журавлик.
— Що?! На волю? Авжеж! Хочу! Ще й як хочу! Ночей не сплю, рідний ліс перед очима стоїть, — мало не заплакав щиглик.
— Тоді ми тебе випустимо, — сказав журавлик, знайшов під чорною шматиною дверцята, одімкнув їх своїм міцним дзьобом. Пілі-Піть вилетів з клітки. І одразу радісно заспівав:
Чоловік і жінка почули пісню і повернули голови до балкона.
— Ану піди глянь, що там таке? — басом сказала жінка.
Чоловік підвівся і посунув на балкон. Пілі-Піть, Чик Чирикчинський і журавлик не стали чекати, знялися й полетіли.
— Ой! Щиглик з клітки вилетів! Ой, лишенько! Три карбованці моїх полетіло! Ох! Ох! Ой-ойо-йой! — розпачливо гукав їм навздогін товстий чоловік.
— Спасибі вам, друзі! — подякував Пілі-Піть. — Ніколи вам цього не забуду.
— Гляди ж, більше у пастку не потрапляй, — порадив йому Чик Чирикчинський.
— Та вже ж дивитимусь, — сказав на прощання Пілі-Піть і подався у рідний ліс.
А Чик Чирикчинський і журавлик полетіли далі шукати чижика. У наступній клітці на п'ятому поверсі старого будинку з великими, наче вітрини, вікнами, теж Ціві-Тівіка не було. Там був снігур Ф'ю-Ф'ю. Снігура вони теж випустили, бо і той страждав від неволі.
До глибокої ночі літали Чик Чирикчинський і журавлик по місту, але Ціві-Тівіка так і не знайшли.
Сімнадцять пташок випустили вони на волю. А могли випустити й більше. Але вони визволяли тільки тих, хто хотів, хто скаржився па неволю і тужив за свободою. А траплялися такі, що й не тужили. Наприклад, кенар Канарейченко категорично відмовився звільнятися. Він жив у хазяїна два роки, дуже його любив, хазяїн вчив його нових пісень, добре доглядав, і кенар Канарейченко був абсолютно задоволений своїм життям.
Будинки давно вже поринули в темряву. Тільки де-не-де світилися ще поодинокі віконечка: там студент готувався до завтрашнього іспиту, там хтось когось чекав, десь засиділися веселі гості…
Вулиці спорожніли.
Ліхтарі погасли.
— Досить, мабуть, на сьогодні,— сказав нарешті журавлик. — Натомилися. І так спасибі тобі, стільки облітали. Ти вже ледве крильцями тріпочеш.
— То нічого, — бадьорився Чик Чирикчинський. — Жаль тільки, що знайти не можемо. Важко без адреси. Київ великий. Два мільйони жителів. Ну, завтра щось придумаємо. Полетіли спати. Я думаю, тобі краще на тому балконі, що хазяї на курорті, переночувати. Безпечніше. Щоб злодюга Мордан не заскочив зненацька. А вранці на даху побачимося.
На балконі справді було затишно. І безпечно. Журавлик заліз у порожній картонний ящик з-під телевізора і, натомлений переживаннями важкого дня, заснув.
Снилося йому рідне болото, батьки, президент Бусол Лелекович Чорногуз у чорному фраку і білій манишці, Дядечко Бугай, сорока Скрекекулія і професор Жабурин Жабуринович Кваквакум у золотих окулярах.
Президент Бусол Лелекович Чорногуз стояв біля гнізда і заспокоював журавликових батьків:
— Не хвилюйтесь, я попросив Дятла дати телеграму У Київ. Все буде гаразд.
— Головне тільки, щоб він не злигався з п'яницею Морданом і не навалер'янився, — казала сорока Скрекекулія. — Зараз у Києві з цим дуже суворо. Скре-ке-ке!
— І щоб під трамвай не попав, бу-бу-трумб! — басив дядечко Бугай.
— Як записано у Книзі Джерел, так і буде! Ква-ква-кум! — кумкав професор.
А батьки журилися і плакали.
— Ой, де ж мій синочок! Ой, де ж мій хороший! Ой, на кого ж він мене залишив!.. — побивалася мама.
— Ах! Ах! — казав тато і одвертався, ховаючи сльози.
Серце в журавлика щеміло, він хотів крикнути:
— Я тут! Я тут!
Але не міг…
Прокинувся він пізно.
На бильці балкона сидів Чик Чирикчинський і чистив пір'ячко.
— А! З добрим ранком! — весело чирикнув він. — Ну вставай, сонько! Вмивайся, чисть дзьоба, роби зарядку і снідай. Онде я тобі на сніданок шматок булочки з маком приніс. Смакота!
Умився журавлик водою, що після вчорашнього дощу у кутку балкона в заглибині лишилася, почистив дзьоба, зробив зарядку, поснідав шматочком булочки з маком.
— Ну, а тепер на дах полетіли, — сказав Чик Чирикчинський.
Злетіли вони на дах.
Глянув журавлик і аж дзьоба роззявив від здивування. Весь дах був вкритий горобцями. Тисячі горобців, щільно притулившись один до одного, сиділи на даху.
— Ой! Що це?
— Це — горобенція, — урочисто сказав Чик Чирикчинський. — Тобто київська міська конференція горобців. Час від часу ми скликаємо її для вирішення важливих горобчачих питань. Я подумав, що без горобенції розшукати Ціві-Тівіка у величезному Києві буде просто неможливо.
— Так. Мабуть, ти правий. Молодець! — погодився журавлик.
Чик Чирикчинський злетів на телевізійну антену.
— Шановні горобці! Пропоную на порядок денний такі питання: перше — пошуки чижика Ціві-Тівіка, друге — персональна справа горобця Ціня Цвірінькала, третє — поточні справи. Хто за такий порядок денний, прошу підняти крила. Хто за? Хто проти? Хто утримався? Утримався один горобець Цінь Цвірінькало. Порядок денний приймається. По першому питанню слово має наш гість з Рудого болота журавлик. Прошу!
Журавлик злетів на телевізійну антену і коротко доповів суть справи.
Потім почалися виступи.
— Горобці! — сказав один виступаючий. — Дуже добру справу розпочав журавлик. Звільнення пташок з неволі — назріле питання. Один мій знайомий горобець який недавно гостював у мене, розповів, що, наприклад, у Литві прийнято закон про заборону тримати у домашній неволі диких звірів.
— А я… А я… — злетів на телевізійну антену другий виступаючий. — А я читав недавно у «Литературной газете»… на стенді біля філармонії… статтю про те, що навіть зоопарки — це вже вчорашній день, що тримати у клітках диких звірів — це дикунство, що час уже від цього відмовитися назавжди і замість зоопарків утворити заповідники, де б звірі і птахи жили у природних умовах.