Повів Літун-Плавець-Ходило Чарівника-Мандрівника на суничну галявину.
Сіли вони за кущем ожини, чекають.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. І вийшла дівчина-сміяниця. Красуня. Білолиця — як лілея. Сіла на галявині, вінок із білих лілей плете, всміхається. Ледь чутним від хвилювання голосом Літун-Плавець-Ходило зашепотів:
— Дівчино-сміянице! Страшенно потрібна мені Жарт-Птиця. Дозволь упіймати!
Обернулася дівчина:
— А ти хто такий? — питає. — Що можеш-умієш?
Розказав Літун-Плавець-Ходило про себе все.
— Ну що ж — показуй своє уміння.
Схопився Літун-Плавець-Ходило на рівні ноги. Промовив:
Ляснув Літун-Плавець-Ходило вперше у долоні — з'явилися два горбоконики: один сірий, другий вороний. Заіржали, копитами зацокали.
Вдруге ляснув у долоні — розстелився на землі килим-самоліт, квітчастий, пухнастий, з китицями.
Втретє ляснув — звалилися йому просто під ноги два здоровенницьких чоботи на товстелезній підошві — «платформі».
Учетверте ляснув Літун-Плавець-Ходило — і опустився з неба летючий корабель з блакитними вітрилами.
Вп'яте ляснув — заворушилася земля на галявині, і вигулькнув чарівний землерий, що під землею ходить, як підводний човен під водою.
Задоволено потирає руки Літун-Плавець-Ходило, дивиться переможно на дівчину-сміяницю.
Вона плечима знизала, головою похитала, зітхнула глибоко:
— Ні! Не подобається мені!
— Чому? — розгублено питає Літун-Плавець-Ходило.
— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — А без любові, без бажання, без зусиль і без старання — все не те, усе пусте!..
І не встигла вона «прощай» сказати, як тут вискочив із-за куща ожини Чарівник-Мандрівник з мішком-самоловом.
Шургиць у мішок Жарт-Птицю, шургиць у мішок дівчину-сміяницю. Аж тут ще шість дівчат-сміяниць на галявину вибігли виручати свою сестру. Він і їх у мішок — шургиць! Та на летючий корабель, та в небо — фіть! — і нема. І всі казкові засоби пересування вмить позникали.
Літун-Плавець-Ходило не встиг і рота роззявити.
Лишився на галявині тільки вінок з білих лілей.
Схопив Літун-Плавець-Ходило той вінок, сховав на грудях та бігом до братів!
— Ой-йой! Ой, таке трапилось! Ой, лишенько!.. — Ой! — та захлинаючись розказує, що сталося.
Слухають брати, тільки очима кліпають, нічого збагнути не можуть. Знову до Чарівника-Жартівника Нежурися на пораду подалися.
Зітхнув Нежурись:
— Біда трапилась. Ніякий то не Чарівник-Мандрівник був, а був то лютий Чарівник-Войовник Бомбула. Він давно за Жарт-Птицею полював, давно шукав суничну галявину, тільки не знав, де вона. Не треба було його туди вести. Та пізно вже про це говорити.
— Ой, я ж не знав! Я ж думав як краще! Ой, що ж тепер буде? — у відчаї вигукнув Літун-Плавець-Ходило.
— Доведеться вам, хлопці, іти визволяти Жарт-Птицю і сестриць-сміяииць.
— Та хоч на край світу! — закричав Літун-Плавець-Ходило. — Та куди завгодно! Зараз я килим-самоліт організую і…
— Не вийде в тебе нічого з килимом-самольотом, — тихо сказав Нежурись. — Пропали твої чари. Забрав їх Бомбула разом з летючим кораблем.
— А… а що ж робити? — розгубився Літун-Плавець-Ходило.
— Пішки йти. Своїми ногами.
— А куди? Ми ж не знаємо.
— От вам ліхтарик-блимарик. Він вам шлях вказуватиме. Куди його промінь буде блимати, туди й ідіть. Ну, прощайте, часу не гайте! Вирушайте!
Попрощалися брати з Чарівником-Жартівником, вклонилися низенько і вирушили в дорогу.
Ідуть, мовчать. І кожен руку до грудей, де вінок сховано, тулить, у кожного перед очима його дівчина-сміяниця стоїть. Кожному туга-печаль серце крає. Швидше б, швидше дійти до Бомбули, визволити дівчат з неволі!
Нетерпляче дивляться брати на ліхтарик-блимарик, прискорюють кроки. Про їжу і відпочинок думати забули.
Довго йшли вони полями і лісами, через гори перелазили, через ріки перепливали…
І от нарешті підійшли до міста-фортеці. Ткнувся промінь ліхтарика-блимарика у залізну міську браму, востаннє блимнув і погас.
Дивляться брати: на брамі величезними літерами написано «Бомбуляндія», а трохи нижче — «Сміятися суворо заборонено!»
Біля брами двоє криворотих карликів стоять, а у смугастій будці сидить здоровенницький вартовий з похмурим носом і сердитими вусами.
Побачив братів, ні слова не кажучи, мовчки гачкуватим пальцем поманив до себе. Підійшли брати.
Вартовий, так само не кажучи ні слова — тиць! — їм по черзі під носи величезну пробірку з написом «Аналіз на сміх». Засвербіло, закрутило у носах братам, та брати навіть не усміхнулися — розучилися ж вони сміятися.
— Можна! — буркнув вартовий криворотим карликам, і ті повільно розчинили скреготливу залізну браму.
Зрозуміли брати, що в Бомбуляндію пускають лише тих, хто не вміє сміятися. З радістю і сміхом воює Бомбула, тому й на Жарт-Птицю полював.
Пройшли брати крізь браму. І пішли безлюдними порожніми вулицями. Віконниці на вікнах зачинено, ніде — ні душі.
Вийшли брати на площу.
А на площі палац стоїть.
З усіх вікон гармати стирчать.
Підійшли брати до палацу, загрюкали у двері.
Прочинилися двері, вистромилася голова Чарівника-Войовника Бомбули — очі лупаті, ніс гачком, з рота кривий зуб стирчить.
— Хто такі? Чого треба! Битися чи миритися прийшли?
Перезирнулися брати, доторкнулися до вінків на грудях і дружно мовили:
— Прийшли з тобою воювати, полонених визволяти.
— О! Це інтересно! Заходьте!
Зайшли брати у палац. У величезному залі всі стіни зброєю завішані, а на канапі дві товсті жінки сидять — одна старша, погана, з бурулькою на носі, друга молодша, ще гірша, з двома бурульками на носі.
— Знайомтеся, — каже Бомбула. — Моя дружина Чарівниця-Войовниця Бомбулиця і моя дочка Чарівнеса-Войовнеса Бомбулеса… А це хлопці, що прийшли зі мною воювати, полонених визволяти.
— О! Дуже приємно! — сказала Бомбулиця з однією бурулькою на носі.
— Будь ласка, починайте! — сказала Бомбулеса з двома бурульками на носі.
Перезирнулися брати, та не встигли пальцем ворухнути, як чмихнув Бомбула своїм гачкуватим носом, — покотилися брати по підлозі і об стіну тільки — ляп!
— Мало каші їли, не набрались сили, — сказав Бомбула. — Зараз я з вас ізроблю жменьку попелу, зухвальці нещасні!.. Воювати вони зі мною здумали!
— Ой, тату! — скрикнула Бомбулеса. — Не роби з них поки що жменьку попелу. Подаруй їх мені, я з ними пограюся, бо мені нудно.
Ну, бери, доню. Попіл з них ізробити я завжди встигну.
Скочила Бомбулеса з канапи, підбігла до повержених братів, присіла біля них навпочіпки і питає:
— Ану кажіть, хто ви такі! Якщо ви мені сподобаєтесь і догодити зможете, хтозна, може, і я вам у пригоді стану!
Перезирнулися брати. А що, як удасться перехитрувати якось Бомбулесу.
— Чарівники ми, — сказали. І розказали їй кожен про себе.
— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Бомбулеса. — Це ж просто чудово! Значить, так. Ти, Чаклун-Красотун, зробиш з мене красуню. Ти, Одівець-Кравець, подаруєш мені найгарнішу сукню на світі. Ти, Чарівник-Годівник, почастуєш мене тисячею порцій найсмачнішого і найрізнішого морозива. Ти, Чарівник-Садівник, виростиш мені трояндовий кущ з тисячею троянд різних сортів. Ти, Майстер-Видумляйстер, подаруєш мені всі гральні атракціони, які тільки є у світі. Ти, Літун-Плавець-Ходило, подаруєш мені чобітки, щоб уміли танцювати і вальси, і гопаки і всі танці на світі і, танцюючи, перестрибували через будинки і дерева. А ти, Чарівник-Будівник, збудуєш палац до самого неба, щоб було там усе, що мені треба, і щоб цілий день музика грала, мою душу звеселяла. Ну, починайте! Швиденько! Мені не терпиться! Ти, ти, Чаклун-Красотун, перший починай! Роби швиденько мене красунею. Ну!