Крекчучи, підвівся з підлоги Чаклун-Красотун, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
Дивиться, — Бомбулеса як була товста, препогана, з двома бурульками на носі, так і лишилася.
Знизав плечима Чаклун-Красотун, знов махнув рукою, знову чарівне заклинання проказав. І знову нічого не вийшло.
Втретє проказав чарівне заклинання Чаклун-Красотун, втретє змахнув рукою — те ж саме.
— Та ти що! — скипіла Бомбулеса. — Руками тільки перед носом махаєш, більше нічого. Ще й обзиваєшся!
— Вибачайте, — зітхнув Чаклун-Красотун. — Сам не знаю, чого це в мене нічого не виходить. Мабуть, тому, що я трамвований, тобто травмований вашим татом
— Ану ти! — тицьнула пальцем Бомбулеса на Чарівника-Годівника.
Підвівся, крекчучи, з підлоги Чарівник-Годівник, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
Дивиться — нічого нема.
Ніякого морозива.
Вдруге змахнув рукою Чарівник-Годівник, вдруге проказав заклинання — те ж саме.
Втретє змахнув рукою і проказав заклинання, — знову нічого не вийшло.
Розгнівалась Бомбулеса — аж бурульки на носі посиніли.
— Ви що! Глузуєте з мене?!.. Такі-сякі!..
— Еге! — загомоніли брати. — Вас би отак об стінку ляпнути! Не те, що чаклувати, дихати б не змогли.
— Та що ти з ними балакаєш! — гримнув Бомбула. — Та я їх зараз тільки — жух! — а потім тільки — дмух! — і попелу не залишиться.
— Ні! Ні! — закричала Бомбулеса. — І так ти мені все діло зіпсував. Була б уже красунею і все мала б, що забажала, якби не ти.
— Так! Так! — підхопила Бомбулиця. — Не чіпай їх! Хай відпочивають, сил для чарів набирають. А потім і мене красунею зроблять. Я теж хочу.
— Значить, так… — сказала Бомбулеса. — Даю вам час до ранку. Якщо уранці не зробите мені те, що я бажаю, — тут вам і кінець настане.
І враз підлога під братами розсунулася, і полетіли брати в підземелля.
Попадали на мокру солому.
Лежать, зубами цокають, тремтять.
Холодно, темно, сиро.
Спробував Чарівннк-Будівник чарівне заклинання проказати, щоб замість підземелля хоч більш-менш тепле приміщення з'явилося — нічого не вийшло. І в Одівця-Кравця, який хотів щось тепленьке з одягу начаклувати, — теж не вийшло. І решта братів абсолютно нічого не змогли зробити. Геть-чисто всі чари їхні пропали, як не було.
Засумували брати.
Лежать, тремтять, зітхають.
— Мабуть, кінець нам прийшов.
І не так себе їм жалко, як сестриць-сміяниць, яких вони визволити не в змозі, не в силі.
Кожен руку до грудей притуляє, де біля серця вінок схований, і ніжні сумні слова шепоче.
— Ех! — тихо зітхнув Чарівник-Будівник. — Не жаль було б і життя віддати, тільки б її побачити.
І раптом з темряви почувся голос, мов дзвіночок:
— Не треба життя віддавати. Я тут.
Засвітився враз ліхтарик-блимарик, і побачив Чарівник-Будівник у кутку підземелля дівчину з суничної галявини — високу, струнку, як тополя, ставну, чорноброву Веселицю Прекрасну. А поряд — всі шестеро її сестер.
— Так ви теж тут! — підхопилися брати, кинулися до них. Слова вимовити не можуть.
Нарешті Чарівник-Будівник отямився й каже:
— Ну, тепер мені й смерть не страшна. Усміхнулася Веселиця Прекрасна.
— Не про смерть, про життя думати треба. Треба думати, як самим звідси вибратися і Жарт-Птицю звільнити.
Зітхнули брати всі разом:
— Як же це зробити, коли в нас усі чари геть-чисто пропали. Безсилі ми.
І знову усміхнулася чорноброва дівчина, аж посвітлішало в підземеллі (недарма її звали Веселицею Прекрасною). Усміхнулася й каже:
— То, хлопці, нічого. Не сумуйте. На Бомбулу все одно ніякі чари не діють. Поряд з ним усі інші чари зникають. Недарма й ваші зникли. Тільки ні він, ні Бомбулиця, ні Бомбулеса не знають про це. І не знають вони, що пересилити їх може не чарівна, а звичайна сила — розум і праця, мужність і дружба. І якщо ми всі гуртом візьмемося, то подолаємо їх.
— Ми готові! — вигукнули брати. — Кажи, що робити.
Перш за все треба нам з цього підземелля вибратися. І не просто вибратися, а в сусіднє підземелля перейти, де Бомбула зберігає чарівний крам-ловсам, з якого мішки-самолови робляться. Без мішків-самоловів не подолати нам Бомбулу з його посімейством, криворотими карликами і вартою.
— А як же нам у сусіднє підземелля перейти? — питають брати.
— Хто у вас на вигадки мастак? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Олена-Вчена.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі, мов фіалки лісові. Це її Майстер-Видумляйстер на суничній галявині зустрів, її вінок з лісових фіалок біля серця носить.
Подивились майстри на Майстра-Видумляйстра.
— Він! — кажуть.
Почервонів Майстер-Видумляйстер, опустив очі. Крім заклинання «Тангенс-синус-керосинус…» нічогісінько в голові нема.
— Не можу… Не вмію… — ледь чутно прошепотів.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулась Олена-Вчена. — Берись та вчись.
Одвела його вбік, щось шепотіти почала. Він тільки головою киває й підтакує.
Потім Олена-Вчена й каже:
— Придумали ми землерийний пристрій. З гребінців наших дівочих, з черевиків ваших парубоцьких: гребінцями пристрій землю риє, черевиками одкидає — тунель прокладає.
Віддали сестриці свої гребінці, поскидали брати свої черевики! Заходилися Олена-Вчена й Майстер-Видумляйстер ладнати пристрій. Голови один до одного посхиляли, вона показує, він киває, підтакує, захопилися — нічого круг себе не бачать.
Дивляться брати — а Майстєр-Видумляйстер усміхається несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
Зробили Олена-Вчена і Майстер-Видумляйстер свій пристрій. Почали хід у сусіднє підземелля рити.
Гребінцями риють, черевиками землю одкидають — тунель прокладають.
Брати і сестриці їх підміняють. Дружно у сім змін працюють.
Довго рили хід. Нарешті прорили.
Вилізли в сусіднє підземелля. Дивляться — під стіною краму-ловсаму лежать сувої.
Веселиця Прекрасна й каже:
— Ну от! Тепер за мішки-самолови братися треба. А це не просто мішки, а такі, з яких навіть чарівник сам не вилізе. Їх і покроїти треба вміти, і пошити треба вміти. Хто з вас шити мастак? У нас Галя-Ткаля.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі сині-сині, як волошки польові. Це її Одівець-Кравець на суничній галявині зустрів, її вінок з польових волошок біля серця носить.
Глянули брати на Одівця-Кравця.
— Він! — кажуть.
Почервонів Одівець-Кравець, опустив очі.
— Нічого не вмію, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Галя-Ткаля. — Берись та вчись.
Вийняла з кишені ножиці, заходилася крам-ловсам кроїти. Одівець-Кравець підсобляє, головою киває — вчиться.
Покроїли, взялися шити. І хоч Одівець-Кравець раз у раз пальці коле, проте не зважає, голкою махає — аж чуб мокрий.
Дивляться брати — а Одівець-Кравець усміхається. Несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.