— А я ще хвилювався! — полегшено зітхнув Валерій Венедиктович,
— Дарма! Нервувати можна на роботі, на стадіоні, але не у санаторії нервових хвороб. Отож — гайда на море! Там біля пляжу пивбар відкрили. А після — на процедури. З похмілля душ Шарко — незамінна річ!
ПАРОЛЬ НЕ ПОТРІБЕН
Очікування ставало нестерпним. Груша оглядівся. Хоча навколо було досить багатолюдно, здавалось, на Грушу ніхто не звертав уваги.
«Що могло статись? Минуло вже півгодини, але він не з'являється. Може, не впізнає або переплутав щось. Чи... його забрали. Ну, звичайно, робота така, що у будь-який момент взяти можуть... Треба, поки не пізно, придумати алібі».
Від хвилювання у Груші спітніли долоні.
«Алібі... алібі... Втім, яке може бути алібі? Мене просто звільнять. Далебі, звільнять...»
Грушу нудило. Чи то від голоду, чи від недобрих передчуттів.
«Ех, не треба було сюди приходити! — майнув здогад. — Поганюще місце!»
Груша нервово стис рукоятку ножа. Розумів: треба діяти. Але як? Залишити записку? Шукати? Неможливо — його обличчя Груша не запам'ятав.
«А спочатку здавалось все так просто, простіше пареної редьки! І раптом спійматись на гарячому!.. Але, зрештою, за кого мене мають! Ще десять хвилин чекатиму, а потім чкурну. І шукай вітру в полі! Йому це дорого обійдеться... Та ось, здається, він».
Груша напружився.
«Раптом збочить... Ні, прямує сюди...»
— Друге! — пролунало неголосно, але чітко, наче пароль.
— Пізно! — видихнув Груша замість «спасибі!». Він люто блиснув очима і встромив ніж... у шніцель. — В мене вже обідня перерва скінчилась!
ВІДПОЧИВАЙ СПОКІЙНО
— Алло, алло! Ніночко! Ну, як ти там відпочиваєш? Ти собі не уявляєш, який я радий, що ти подзвонила!.. Голодний? Ха-ха! Навпаки, я ситий по саму зав'язку... Заспокойся, у Михасика все гаразд. А от мене чомусь кожного дня викликають до школи... Якби я знав, що він такого накоїв! Він же не каже, де його школа. От саме про це я... Я виховую, але де мій ремінь? Я вже всю квартиру перерив... Ні, у пеналі не дивився. Я навіть припустити не міг, що він там. Зараз я візьму Мишків портфель... Не у тому пеналі? Я біля телефону стою... Пуфіка поруч зі мною немає, Мишко з ним погуляти вийшов, нехай побігає... Пусік, пуфік, я завжди їх плутаю... Трюмо? Не зрозумів, кажи по-нашому... Дзеркало стоїть? Бачу! Але, повіриш, не було часу його повісити... Ах, це у ванній треба повісити? Зрозуміло... Зліва від дзеркала стінка? Тут з усіх боків стінки... Ах, та, на яку вся моя премія пішла?.. Не заперечую, давай танцювати від пічки, але ж в нас, здається, батареї... Ясно, від телевізора. Так би одразу й сказала!.. Стати до телевізора спиною, зробити п'ять кроків прямо, наштовхнутись на софу? Сильно наштовхнутись? Ти толком роз'ясни... Знайти туалетний столик? А хіба у нас там є столик?.. Ах, там, де ти складаєш газети?.. Ну, що я не знаю, що таке столик? Горизонтальна дошка і чотири ніжки... Три? Бракований, чи що? А поруч пенал?.. Знайшов!!! Вже монети закінчуються? У мене теж... Тут у нас сир імпортний давали, так я одразу взяв п'ять кілограмів... Навіщо так багато?! Імпортний же... По-моєму, голландський... Ти, головне, не хвилюйся, відпочивай спокійно... От чорт, перервали!
ХРОНІК
Біда нагрянула до Назара Буги у понеділок. Нагрянула уві сні. Ледь він заплющив очі, як зараз же перенісся у цех, до свого токарно-гвинторізного верстата, на самий початок робочого дня… О, якби це був його, Назара, робочий день! Нічого схожого. Уві сні він працював не покладаючи рук, перевиконував норму, точно дотримував технологію, не допускав браку і навіть стежив за чистотою робочого місця.
Прокинувся Назар від дзеленчання будильника зовсім розбитим і морально пригніченим. Та це був тільки початок.