— Вчений? Спостерігаєш за сонячними затемненнями? Чи щось у такому роді? У мене, до речі, в математиці, теж досвід чималий. Два роки пляшки приймав у гастрономі, ЕОМ не справиться! А я справлявся.
— Не відгадав.
— Чого крутиш? Розумію, тепленьке місце, не кожного візьмуть, так і скажи.
— Та ні, приходь, тебе візьмемо. У разі чого, скажеш, що від мене.
— Отже, замовиш слівце?
— Замовлю, так і бути. Тільки врахуй, попервах, звичайно, не на перших ролях працюватимеш. Може, і підсобником доведеться повкалювати.
— Ну, це я розумію, згоден. Тільки не тягни, скажи, де працюєш,
— Я ж кажу — бери вище. Он, бачиш, на п'ятнадцятому поверсі...
Михайло показав на будинок за парканом, що стояв у будівельних лісах.
— Он там зараз і працюю. Монтажником будівельних конструкцій.
ГЕНЕТИКА
— Про що ти мрієш? — спитала мама, заходячи у дитячу кімнату.
— Я думаю, звідки беруться діти. Як ти вважаєш? — поцікавився Петрик, погойдуючись на стільці.
— Не запитуй дурниць! — мама трохи розгубилась і почала інтенсивно витирати пил. — Краще почитай книжку,
— Та я її напам'ять вивчив... Мамо! Я вже у другому класі і маю знати звідки я взявся!
— Тебе знайшли, у капусті! — зізналась мама.
— Дивно! — засовався Петрик. — Я народився взимку, коли, наскільки мені відомо, капусти не буває.
—Дуже багато ти розумієш... Є спеціальна капуста, яку вирощують у парниках. Якби сумлінніше вчився, ти б знав.
— Де це було?
— Не розумію, яка тобі різниця?
— Раптом я стану великим і на місці мого народження забажають поставити пам'ятник.
—Як станеш, тоді й поговоримо.
— Ні, я хочу знати зараз!
— Не втомлюй мене! Минуло стільки років, а я маю пам'ятати?
— Добре, а хто шукав? Ти чи тато?
— Слухай, ти мені набрид! — спалахнула мама. Вона пожбурила ганчірку і заховалась на кухні.
Петрик кинувся до батька...
— Звідки беруться діти? — перепитав батько, на секунду відірвавшись від газети. — Тебе, наприклад, приніс лелека.
— Я так і думав.
— От і чудово!
— Я так і думав, що мама щось приховує. Як ти вважаєш, навіщо їй це потрібно?
— Не розумію, що сталось?
— Мама твердить, що мене знайшли у капусті.
— Ах, он воно що... Певне, я щось забув. Можливо, тебе справді знайшли в капусті, а приніс тебе туди лелека.
— Тату, не захищай маму. Я відчуваю, що твоя версія вірогідніша. Зрештою, в мені говорять гени.
— Які гени?
— Звичайні. Я відчуваю любов до тварин. Зокрема, до лелек. А до капусти я байдужий... І мрію літати. Здається, я все зрозумів, —урочисто заявив Петрик. — Мама не бажає, щоб я став льотчиком, тому її вигадує. Але проти генетики не попреш!
ЖИТТЯ — ЦЕ ПРАЦЯ
Взяти інтерв'ю у славнозвісного Сізіфа було непросто: як у будь-якої ділової людини, у нього все розписано по хвилинах. Але журналісти — народ настирний.
КОРЕСПОНДЕНТ. Здрастуйте, як посувається ваша робота?
СІЗІФ (не відриваючись від роботи). Дякую, потихеньку рухаємось уперед. Пройдено вже найважчий перевал, подолано прямовисну двохсотметрову Стіну і ділянку льодовика. Так що основні труднощі позаду.
КОРЕСПОНДЕНТ. Але попереду вершина...
СІЗІФ, Так, безумовно, вона не за горами. Вершина може стати каменем спотикання, вірніше, спотиканням для каменя. Але я вірю в успіх і не збираюсь зупинятись на півдорозі, вірю, що моя праця може стати наріжним каменем майбутньої дисертації.
КОРЕСПОНДЕНТ. Але ж усі попередні спроби закінчувались невдачами?
СІЗІФ. Так, окремі зриви були, але я не тримаю камінь за пазухою і, як бачите, не стою на місці. Можу похвалитися, що на сьогоднішній час швидкість піднімання каменя зросла майже вдвоє, практично за тієї ж швидкості спуску.
КОРЕСПОНДЕНТ, Коли можна чекати практичних наслідків вашої діяльності? Адже дехто навіть іронізує з цього приводу.
СІЗІФ. Ви, певне, знаєте, що мене сюди поставив сам Зевс... А начальству, як відомо, видніше. Думаю, якби у моїй роботі .не було практичної цінності, від неї давно вже не залишили б каменя на камені, Давайте не будемо загадувати, час покаже...
Попереду забовваніла вершина.
— Все! — несподівано вигукнув Сізіф. — Погляньте на годинника! Адже обід! Отак завжди: ледь переймешся як слід роботою, а вже перерва...