— Тролейбус ІН-58-60 зламався, — вичадив він, переворушивши всю свою електронну пам'ять.— Не можу дістатись.
— Інформацію прийнято, Інформацію прийнято. — заторохтіла ЕОМ.
«Ха! — підстрибнув з радощів ШВ-415-й. — Як я тебе вирахував, сентиментальна дурепо! Що там на тебе наїхало! Спогади дитинства, повага до старості? Втім, цілком можливо, що тролейбуси досі погано ходять. Треба буде на дозвіллі перевірити».
ВАЗА
Сварка подружжя Костюченків була недовга, але принципова. Чоловік почав збирати речі.
— Куди ти береш кришталевого човна? — спитала дружина з найдальшого кутка їхнього однокімнатного помешкання. — Майно, між іншим, треба ділити, а не розтягати, куди завгодно!
— Це не майно, а нагорода, яку я виграв у чесній боротьбі. Адже ти не залишиш у себе спортивний приз з написом: «Чемпіону району».
— Чому ж не залишити? Дуже симпатична річ. У ньому зручно подавати салат. А он ту металеву посудину можеш узяти собі... У чесній боротьбі.
— Між іншим, металевий кубок цінніший — він із спартакіади області.
— Але не пасує до меблів.
— Може, ти ще розділиш мої золоті медалі?
— Якби вони були золоті, я б це зробила обов'язково. А так я краще візьму ось цю вазу. Для квітів.
— Кубок з багатоборства — для квітів!.. Так от, я не хочу розлучатися... із своїми особистими призами!
— Я теж не хочу розлучатись,
— І нікуди не піду —закрив чоловік чемодан. — Нема чого пожинати чужі лаври!
— Твоє діло! — сказала дружина і, всміхаючись, почала витирати пил із спортивних трофеїв,
ПРО ШКІДЛИВІ ЗВИЧКИ
Нехтуємо ми здоров'ям. Доки грім не вдарить. Адже скільки про це пишуть, скільки говорять... Перед сном не наїдайтеся, гарячого не вживайте, солоного теж, А я цього досі не дотримувався. Казали мені: не пали, гірше буде. Палив. Не пий — виразку шлунка наживеш». Я— ніякої уваги.
Доки молодим був, воно, звичайно, ще нічого. Тримався бадьоро, почував себе більш-менш здоровим. У школі найсильнішим був. Вола за роги зупиняв. Попереджали мене: до пори до часу. І правильно казали. Якось після роботи вирішив провітритися, взув спортивні черевики, п'ять кілометрів пробіг — і все; задишка. Ось коли куріння боком вилазить. Ось коли воно дає про себе знати.
Відтоді порозумнішав, та, мабуть, пізно. Вже який десяток минув, а я тільки за голову взявся. Скільки ж мені зараз років? Не пам'ятаю. Пам'яті — зовсім нема. А поспитати ні в кого. Всі мої однолітки вже тю-тю...
Отож, всім раджу: кидайте шкідливі звички. Послухайте старого!
СПОРІДНЕННЯ ДУШ
Як часом доля людиною грає! Трапляється, коли до щастя рукою подати — не вхопиш, і в той же час, коли його зовсім не чекаєш, воно тебе наче обухом по голові.
Лапченко із своєю майбутньою нареченою у загсі познайомився. Він саме документи після розлучення оформляв, а вона, як згодом виявилось, —теж. І фортуна їм так усміхнулась, що стояли вони поруч, обоє симпатичні, молоді і практично вільні від сімейних уз. Черга була немаленька, народ переважно веселий — молодь, що, звичайно, цілком природно, бо самі розумієте, якщо до тридцяти не розлучишся, то потім важко одружитися.
Лапченко за звичайних обставин незнайомих дівчат першим не зачіпав. Але після того, як на його запитання «Хто останній?» вона відповіла: «Я, а що?», Лапченко вирішив, що принаймні про погоду з нею можна поговорити. І справді — розговорилися. Раптом вона поставила запитання руба: «А що ж ви з дружиною не поділили?» Лапченко трохи розгубився. Як їй коротко ситуацію пояснити? Адже він не один день з дружиною жив, а цілих півроку, усього не розповіси. «Якщо ви щодо майна, — спробував ухилитися від прямої відповіді Лапченко, – то усе, в основному, чесно поділили, бо ділити іще не було чого». Але дівчина виявилась настирливою. Довелось пояснити усе як є. Лапченко розповів, що він — людина товариська, а дружина — домосідка, точніше кухнесідка, бо майже весь час на кухні проводила, і які були у неї вічні претензії. То за продуктами не сходив, то килим не вибив, то білизну з пральні не забрав. І стільки за оті півроку претензій назбиралося, що якби навіть і схотів він .усе зробити, життя не вистачило б. А Лапченко мріяв так багато у житті встигнути...