Дівчина сплеснула у долоні і каже: «Уявіть собі, у мене абсолютно аналогічний випадок. Ми теж одне одного не розуміли. Причому він домосід, а я ні. І отже вічні причіпки. То, бачте, картоплю не доварила, то у квартирі не блищить, то посуд два тижні не митий...»
І тут Лапченка осінило, що такий дивний збіг поглядів на сімейне життя раз у жатті буває. Тож це фортуна, і треба хапати її в обидві жмені. Дівчина, певне, подумала те ж саме. Бо обличчя їй осяяла чарівна закохана усмішка. Вони одержали свої документи, пішли до сусідньої кімнати й подали заяви.
АРИФМЕТИКА
— Все-таки несправедливо коротке людське життя! — сказав Євген Кармарюк, розливаючи у дві склянки пляшечку «Жигулівського». — Нічого до ладу не встигнеш. Візьми хоч би такий приклад. Проста арифметика. Людина за годину, в середньому, може прочитати тридцять сторінок. Отже, за вісім годин — двісті сорок.
— Не більше, — підтвердив Андрій Байдебура, поскубуючи воблу. До думки Євгена він прислухався — Євген почувався ерудитом.
— А. що таке, врешті-решт, двісті сорок сторінок? Усього-навсього півкнижки. А Дюма, кажуть, цілих 150 томів написав. Поділи — побачиш, скільки людського життя на одного тільки Дюма піде. А ще ж є й інші письменники... А візьми кубик Рубика. Хоч як крути, не менше восьми годин на нього втрачаєш, щоб усі боки зібрати.
— У мене він взагалі не складається, — махнув рукою Андрій.
— Тренуватись треба... Або, скажімо, кросворд. За годину дай, боже, один розв'язати, та й то як немає якогось «узгір'я у Сибіру». Отож за вісім годин...
— Так це за умови, що по вісім годин на день розв'язувати! А де їх узяти?
— У тому-то й річ! То телефон дзвонить, то до керівництва викликають. Цілісінький день смикають. А то взагалі на кагати пошлють. Ні, вісім годин майже ніколи не урвеш, — зітхнув Євген. — Арифметика…
БЕЗДОГЛЯДНИЙ
Хвилі розмірено билися в береги. На пляжі не те що яблуку — недогризку ніде було впасти. Тому він, пущений рукою симпатичного кучерявого хлопчака років чотирьох, влучив просто в лису потилицю.
— Заспокойте негайно вашого Робін Гуда! — звернувся лисий до брюнета в Окулярах. — У вас він може хоч на голові сидіти, але мені хотілося б приїхати додому без травм! Врешті-решт, я тут не у відпустці, а у відрядженні!
— Та я цю дитину сам вперше бачу! — вибухнув брюнет.— Він просто прийшов звідкись на мою голову та й сів.
— Мабуть, це нащадок тієї жінки у смугастому купальнику. Вона його черешнею годувала, — підказав сусіда лисого, якому хлопчик перекинув відкорковану пляшку з пивом.
— Це не моє чадо! — рішуче відмежувалась, жінка. — Просто його мама вилаяла — он вона, на надувному матраці, — то мені, стало шкода крихітку. Думаю, нехай їсть, коли вже узяв, не питаючи...
— Добра мені крихітка! Так і намагається з матраца повітря випустити. Була б то моя дитина, я б йому перцю задала, а не черешні! — обурилась володарка матраца.
— Громадяни, чиє ж воно? — ревнув, забиваючи шум прибою, лисий, якому хлопчик уже встиг сипнути піску у вухо.
—А може, він маму загубив? — стурбовано запитав товстун преферансист, якому хлопчик відкрив карти на мізері. — Малюк, де твоя мама?
Та хлопчик наче води в рот набрав, хоч він і виплеснув її щойно на чиюсь засмаглу спину.
— От бачите, в нього батьків нема, а вам для нього черешні шкода! — товстун погладив хлопчика по голові.
Підбадьорений ласкою, хлопчик одразу ж подер любителеві азартних ігор туза.
— Мені шкода? — скипіла жінка у смугастому купальнику. — Я йому й слова не мовила. Це вона дитину ляснула!..
Пляж загомонів, захвилювався, як стадіон після забитого гола. Єдиний, хто залишився абсолютно спокійним — батько хлопчика. Він мирно куняв у затінку. Його хлопчик не обсипав піском, не обливав водою, загалом — не сідав йому на голову. Бо втямив: тато приїхав на море відпочивати.
МУКИ ТВОРЧОСТІ
Лиховецький сидів, обхопивши голову руками, і бубонів щось собі під ніс.
— Слухай, Лиховедький, ти нас тероризуєш! Може, досить? — не витримала Конончук.
— Ви усі бездушні! — огризнувся Лиховецький. — Я вже другий день б'юся, а ви нуль уваги.