— Ти в порядку? Тедді, любий, з тобою все гаразд?
Він підводиться, так що його тіло опиняється верхи на талії Керолайн. Вона все запитує, чи все з ним гаразд, і тут він встромляє стрілу їй у шию збоку. Я не думаю, що вона усвідомлює, що її поранено, аж поки він не виймає стрілу й не встромляє її знову ще три рази, чоп-чоп-чоп. Коли Керолайн нарешті починає кричати, в неї вже немає голосу — з горлянки виривається лише якесь мокре скімлення й булькання.
Я вигукую: «Ні!» — але Тедді не зупиняється — чи, радше, Марґіт не зупиняється. Вона не може контролювати все тіло свого сина — лише його праву руку, але раптовість стає її перевагою, і тепер Керолайн задихається і захлинається власною кров’ю. Гавкіт собак гучнішає, їх приваблює шум боротьби. Люди ось-ось вибіжать сюди з лісу. Вони гукають, що йдуть нам на допомогу, просять, щоб ми зчиняли більше шуму. Я швидко злізаю з дерева й відриваю Тедді від тіла Керолайн. Його шкіра на дотик дуже гаряча, ніби горщик з окропом на плиті. Подолана Керолайн лежить на спині, стискаючи залишки шиї, а Тедді весь заюшений кров’ю. Вона в його волоссі, скрізь на обличчі, стікає по піжамі. І раптом до мене якимось чином повертається здатність чітко думати, і я розумію, що сталося. Марґіт урятувала моє життя. І якщо я не діятиму дуже швидко, Тедді решту свого життя проведе в якомусь спецзакладі.
Він і досі тримає стрілу в правій руці. Я піднімаю його й міцно притискаю до себе, так щоб кров перейшла з його одягу на мій. Потім несу стежкою до берега Королівської річки. Ступаю у воду, і моя нога вгрузає в мохоподібну мулку тванюку. Я роблю наступний крок, ще один, пробираюсь усе глибше й глибше, аж поки вода сягає до пояса, і від її холоду Тедді приходить до тями. Його зіниці повертаються на місце, тіло обм’якає в моїх руках. Він впускає стрілу, але мені вдається впіймати її, поки та не впала у воду й не зникла з поля зору.
— Меллорі? Де ми?
Тедді наляканий. Уявіть, що ви отямились від трансу й опинились у темному лісі по шию в холодному струмку.
— Усе добре, Ведмежатку.
Я бризкаю водою йому на щоки, змиваючи найгустішу закипілу кров.
— У нас усе буде гаразд. Усе буде чудово.
— Ми спимо?
— На жаль, ні, хлопчику. Це все насправді.
Він вказує на берег річки.
— А чому там собака?
Це великий пес, чорний ретривер. Він розлючено сопе й гавкає як божевільний. З лісу вибігають чоловіки, одягнені у світловідбивний одяг, розмахують ліхтариками.
— Знайшов їх! — кричить чоловік. — Жінка з дитиною, на березі струмка!
— Міс, ви поранені? У вас кровотеча?
— З дитиною все гаразд?
— Тепер ви в безпеці, міс.
— Дозвольте, ми вам допоможемо.
— Ну ж бо, хлопче, простягни руку.
Але Тедді ще міцніше обнімає мене за талію і притуляється до стегна. Ще більше полісменів і ще більше собак поспішають сюди з дальнього берега річки, наближаючись до нас з усіх боків.
А потім здалеку чується жіночий голос:
— У мене ще один! Доросла жінка, пульс і дихання відсутні, множинні ножові поранення!
Тепер вони нас оточили, коло ліхтариків звужується. Не зрозуміло, хто тут головний, бо всі говорять одночасно: «Усе гаразд, ви в порядку, тепер ви в безпеці», — але вони бачать всю оту кров на нашому одязі, і я розумію, що всі збіса налякані. І Тедді також. Я шепочу йому на вухо:
— Усе гаразд, Ведмежатку. Вони тут, щоб допомогти нам.
Потім я виношу його на берег і обережно опускаю на землю.
— Вона щось тримає.
— Міс, що у вас у руці?
— Покажіть нам, будь ласка.
Один з полісменів хапає Тедді за руку й тягне в безпечне місце, і всі знову починають лементувати. Кожен хоче, щоб я повільно вийшла з води й поклала стрілу на землю — і, до речі, чи немає в мене ще якоїсь зброї? Але я більше не слухаю, бо неподалік бачу ще одну постать, яка стоїть осторонь кільця полісменів. Місячне світло відбивається від її білої сукні, а голова криво нахилена набік. Я піднімаю ліву руку, показуючи всім зламану стрілу.
— Це я, — кажу їм. — Це зробила я.
Потім простягаю руку, відпускаю стрілу, і та падає на землю. А коли знову піднімаю погляд, Марґіт уже немає.
Рік по тому
Нелегко було викласти цю історію на папері, і я впевнена, що ще важче тобі було її читати. Багато разів я хотіла закинути цю писанину, але твій батько благав мене писати далі, поки деталі ще були свіжими в моїй пам’яті. Він переконаний, що колись, у майбутньому, років через десять-двадцять, ти захочеш дізнатися правду про те, що достеменно сталося того літа в Спрінґ-Бруці. І він хотів, щоб ти почула цю історію від мене, а не з якогось дурного подкасту про розслідування реальних злочинів.