Особливо Теда. Я майже не бачу його впродовж дня, бо щоранку він вирушає в офіс о шостій тридцять. Але іноді я бачу його ввечері, коли повертаюся з пробіжки. Чоловік сидить у внутрішньому дворику зі своїм ноутбуком і келихом вина або намотує кола в басейні, і тоді він махає мені рукою й питає про пробіжку. Або про день із Тедді. Або цікавиться моєю думкою про який-небудь споживчий бренд — Nike, PetSmart, Gillette, L.L.Bean тощо. Тед пояснює, що його компанія розробляє «серверне програмне забезпечення» для великих корпорацій по всьому світу і він постійно шукає нові партнерські зв’язки. «Що ти думаєш про Urban Outfitters?» — запитує у мене, або: «Ти коли-небудь вечеряла в Cracker Barrel?» А потім справді вислуховує мої відповіді, ніби ці думки можуть реально вплинути на його бізнес-рішення. І це мені лестить, якщо чесно. Крім Рассела, не знаю нікого, кому було б цікаво, що я думаю. Тому я завжди рада бачити Теда і завжди трохи напружуюсь, коли він запрошує мене до розмови.
Як не дивно, єдиний, хто створює проблеми на моїй новій роботі, — це людина, яка навіть не існує: Аня. Уявна найкраща подруга Тедді має дратівну звичку зривати виконання моїх вказівок. Наприклад, одного разу я прошу Тедді позбирати свій брудний одяг і покласти в корзину для білизни. За дві години заходжу в його спальню, а одяг і досі розкиданий по підлозі.
— Аня каже, що це повинна робити мама, — пояснює він мені. — Аня каже, що це її робота.
Іншим разом я смажу на обід хрусткі квадратики з тофу, а Тедді просить гамбургер. Я кажу, що йому цього не можна. Нагадую, що його сім’я не їсть червоного м’яса, бо це шкідливо для довкілля, оскільки велика рогата худоба — одне з найбільших джерел парникових газів. Я подаю йому тарілку з тофу й білим рисом, але Тедді просто колупається виделкою в їжі.
— Аня думає, що я б дуже хотів м’яса, — каже він. — Аня вважає, що тофу — це сміття.
Я, звісно, не експерт з дитячої психології, але розумію, що робить Тедді: використовує Аню як виправдання, щоб домогтися свого. Я прошу поради в Керолайн, але та каже, що нам просто треба бути терплячими — і ця проблема врешті мине сама собою.
— Йому вже стає краще, — запевняє вона. — Коли я приходжу з роботи, то тільки й чую: «Меллорі те» і «Меллорі се». Я вже тиждень не чула Аниного імені.
Але Тед наполегливо радить мені займати рішучішу позицію.
— Аня — це шпичка в дупі. Не вона тут встановлює правила. Ми їх встановлюємо. Наступного разу, коли вона поділиться своєю думкою, просто нагадай Тедді, що Ані насправді не існує.
Я вибираю щось середнє між цими двома крайнощами. Якось по обіді, коли в Тедді була тиха година і він сидів нагорі, я напекла цілу тацю його улюбленого різдвяного печива. Коли він зійшов униз зі своїм новим малюнком, запросила його сісти за стіл. Я принесла печиво й дві склянки холодного молока і, ніби між іншим, попросила його розповісти мені трохи більше про Аню.
— Що ти маєш на увазі? — Він одразу щось запідозрює.
— Де ви познайомились? Який у неї улюблений колір? Скільки їй років?
Тедді знизує плечима, наче на всі ці запитання неможливо відповісти. Він розглядається по кухні, ніби раптом не хоче дивитися мені в очі.
— У неї є робота?
— Не знаю.
— А чим вона займається цілий день?
— Не можу сказати.
— Вона коли-небудь виходить із твоєї спальні?
Тедді кидає погляд через стіл на порожній стілець.
— Іноді.
Я дивлюсь на стілець.
— Аня зараз тут? Сидить разом із нами?
Він хитає головою:
— Ні.
— Вона хоче печива?
— Її тут немає, Меллорі.
— А про що ви з Анею розмовляєте?
Тедді опускає носа в тарілку, аж поки його обличчя не опиняється за кілька сантиметрів од печива.
— Я знаю, що вона несправжня, — шепоче він. — Тобі не треба цього доводити.
У його голосі вчуваються сум і розчарування, і я раптом почуваюся винною, ніби щойно присилувала п’ятирічного хлопчика визнати, що Санта-Клауса не існує.
— Послухай, Тедді, у моєї молодшої сестрички Бет була така ж подруга, як Аня. Її подругу звали Кассіопея. Правда ж, гарне ім’я? Удень Кассіопея працювала в шоу «Дісней на льоду», яке об’їздило весь світ. Але щоночі вона поверталась у наш будинок у Південній Філадельфії і спала на підлозі в нашій спальні. Я мала поводитись обережно, щоб не наступити, бо вона була невидима.