— Ах ти ж, триклята щуряко! Тільки подивись, що ти накоїла! — Із перебільшеною театральністю я падаю посеред внутрішнього дворика, розмахую руками й корчусь в агонії. — Я тану! Я тану! О, що це за світ, що за світ!
Тедді сміється і плескає в долоні, коли я перевертаюсь на спину, заплющую очі й висолоплюю язика. Наостанок я кілька разів сіпаю ногами й завмираю.
— Гм, міс?
Я розплющую очі.
Метра за півтора, по той бік огорожі басейну, стоїть молодий чоловік. Він худорлявий, але гарної статури. На ньому штани кольору хакі, у плямах від трави, футболка з написом Rutgers і робочі рукавиці.
— Я з Lawn King. Догляд за газонами.
— Hola[10], Адріане! — вигукує Тедді.
Адріан підморгує йому.
— Hola, Тедді. ¿Cómo estás?[11]
Намагаюсь прикритись рушником, але оскільки вже лежу на ньому, то лише сіпаюсь і дригаю ногами й руками, як жук, перевернутий на спину.
— Я зараз притягну велику газонокосарку, якщо можна. Просто хотів тебе попередити. Вона дуже шумить.
— Звичайно. Ми можемо зайти всередину.
— Ні, ми маємо дивитися! — каже Тедді.
Адріан іде по косарку, а я цікавлюсь у Тедді:
— Чому ми маємо дивитися?
— Бо мені подобається велика газонокосарка! Вона дивовижна!
Я чую наближення косарки ще до того, як бачу її. Гучний бензиновий двигун розриває тишу нашого пристановища на задньому дворі. Аж ось із-за рогу будинку виїжджає Адріан верхи на машині, яка нагадує щось середнє між трактором і картом.
Він стоїть іззаду, схилившись над стерном, наче мчить на квадроциклі, залишаючи позаду смуги свіжоскошеної трави. Тедді вилазить із басейну й підбігає до огорожі, щоб краще бачити. А косар хизується, робить різкі повороти, їде задом, навіть натягує капелюха на очі, щоб їхати наосліп. Це не найкращий приклад для маленької дитини, але Тедді зачарований. Він дивиться, роззявивши рота від захвату, наче це вистава цирку Cirque du Soleil. Для ефектного завершення Адріан на всій швидкості їде задом, перемикає передачі, а потім мчить до нас, піднявши передні колеса і так утримуючи косарку впродовж трьох жахливих секунд, щоб ми могли помилуватися тим, як шалено обертаються її леза. А потім зі страшним грюкотом машина гепає додолу й зупиняється за якихось кілька сантиметрів від огорожі басейну.
Адріан зістрибує й пропонує ключі Тедді.
— Хочеш проїхатись?
— Справді? — запитує Тедді.
— Ні! — гукаю. — Цього точно не буде.
— Нехай, коли тобі виповниться шість, — каже Адріан, підморгуючи йому. — Познайомиш мене зі своєю новою подругою?
Тедді знизує плечима:
— Це моя няня.
— Меллорі Квін.
— Дуже приємно познайомитись, Меллорі.
Він знімає робочу рукавицю й простягає мені руку, і в цьому жесті відчувається якась дивна церемонність, особливо враховуючи, що я в суцільному купальнику, а він — у брудному й обліпленому обрізками трави одязі. І це для мене — перший дзвіночок про те, що в ньому приховане щось більше, ніж здається на перший погляд. Шкіра на його долоні задубіла. Раптом Тедді щось пригадує і починає сіпати дверцята захисної огорожі.
— Куди ти?
— Я намалював Адріанові малюнок, — каже малий. — Він у спальні.
Я піднімаю клямку, щоб він міг вийти, і Тедді мчить через галявину.
— У тебе й досі мокрі ноги! — гукаю йому вслід. — Обережно на сходах!
— Добре! — кричить він мені у відповідь.
Ми з Адріаном змушені підтримувати сяку-таку розмову, чекаючи повернення Тедді. Його вік і справді важко визначити. У нього тіло дорослої людини: він високий, стрункий, засмаглий, м’язистий. Але його обличчя все ще хлоп’яче й трохи сором’язливе. Йому може бути й сімнадцять, і двадцять п’ять років.
— Мені подобається цей малий, — каже Адріан. — У Барселоні він трохи навчився іспанської, і я підучую його нових фраз. Ти за ним постійно наглядаєш?
— Тільки на літо. У вересні він іде до школи.
— А ти? Куди йдеш ти?
І тут я розумію, що він сприйняв мене за якусь студентку. Він, мабуть, думає, що я — одна із сусідок, живу тут, у Спрінґ-Бруці, де всі дівчата навчаються в чотирирічних коледжах і університетах. Я збираюсь йому все пояснити, але не знаю, як сказати «Я нікуди не йду» так, щоб це не прозвучало як крах життя. Звісно, я можу розповісти йому всю свою передісторію, але заради підтримання легкої бесіди просто погоджуюсь із його припущенням. Вдаю, що моє життя не зійшло з рейок і все відбулося так, як і задумано.