— Ви серйозно?
Вона тремтячою рукою хапає мене за зап’ястя, щоб надати ваги своєму зауваженню.
— Принцесо, я серйозна, як серцевий напад. Тобі треба прикривати свою дупцю.
Над нами Тедді гукає крізь сітку відчиненого вікна своєї спальні:
— Меллорі, а ми будемо фруктове морозиво?
— Після того як я прийму душ, — кажу йому. — П’ять хвилин.
Міці махає Тедді, і він швидко щезає з виду.
— Гарний хлопчик. Таке миле личко. А от від батьків я не у великому захваті. Трохи зарозумілі, як на мене. Тобі не здається?
— Ну…
— У той день, коли вони сюди в’їхали, я приготувала лазанью. По-сусідськи ж, так? Несу її до їхнього парадного входу — і знаєш, що вона мені каже? А вона каже: «Прошу вибачення, але ми не можемо прийняти ваш подарунок. Через рублене м’ясо!»
— Може…
— Вибач, любонько, але в цій ситуації ти не так поводишся. Ти усміхаєшся, кажеш «дякую», забираєш його всередину і викидаєш геть. А не жбурляєш мені в обличчя. Це грубо. А батечко ще гірший! Від нього здуріти можна.
— Насправді…
— Ех, ти ще дитина. Ти ще не вмієш читати людей. Я людина тепла, дуже чуйна, я читаю аури й тим заробляю на життя. Ти побачиш, що клієнти цілий день стукають у мої двері, але не хвилюйся: за ними нічого підозрілого не відбувається. Після гістеректомії я втратила всякий інтерес. — Вона підморгує мені. — А як тобі подобається гостьовий котедж? Ти ніколи не нервуєшся? Як воно — спати там зовсім самій?
— А чому я маю нервуватися?
— Через ту історію.
— Яку історію?
І вперше за всю нашу розмову слова завмирають на устах Міці. Вона дістає пасмо волосся, крутить його в пальцях, поки не відділяє одну волосину. Потім висмикує її і кидає через плече.
— Тобі треба запитати в батьків.
— Вони нещодавно сюди переїхали. Тож нічого не знають. Про що ви говорите?
— Коли я була дитиною, ми називали твій котедж Будинком Диявола. Ми підбурювали одне одного зазирати у вікна. Брат пропонував мені двадцять п’ять центів, якщо я стану на ґанок і порахую до ста, але в мене ніколи не вистачало на це хоробрості.
— Чому?
— Було вбито жінку. Енні Барретт. Мисткиня, художниця, вона використовувала твою хатинку як майстерню.
— Її вбили в котеджі?
— Ну, насправді її тіла так і не знайшли. Це трапилося дуже давно, зразу після Другої світової війни.
У вікні другого поверху знову з’являється обличчя Тедді.
— П’ять хвилин уже минуло?
— Майже, — відповідаю я.
Коли повертаюсь до Міці, вона вже минає двір.
— Не змушуй мале янголятко чекати. Ідіть і ласуйте своїм морозивом.
— Зачекайте, а як же решта тієї історії?
— Немає ніякої решти. Коли Енні померла — чи пропала безвісти, хто знає, — її сім’я зробила з котеджу садовий сарай. Туди нікого не пускали. Відтоді так і повелося і тривало сімдесят із гаком років. Аж до цього місяця.
@@@
Керолайн повертається додому мінівеном, повним продуктів, і я допомагаю їй вивантажувати й розпаковувати всі сумки. Тедді нагорі, у своїй спальні, малює, тож користуюсь можливістю щось дізнатись про історію Міці.
— Я ж тобі казала, що вона звихнута, — каже Керолайн. — Вона вважає, що поштар, тримаючи над парою, відкриває рахунки по кредитках, щоб дізнатися її кредитні рейтинги. Вона параноїчка.
— Вона казала, що було вбито жінку.
— Вісімдесят років тому. Це дуже старий район, Меллорі. Тут у кожній хаті свій жахастик. — Керолайн відчиняє холодильник і кладе в контейнер для овочів шпинат, капусту й пучок редиски, на корінні якої налипла земля. — До того ж попередні власники прожили тут сорок років, тож у них явно не виникало жодних проблем.
— Дійсно, так і є. — Я засовую руку в полотняну сумку для продуктів і витягаю упаковку з шести пляшок кокосової води. — Правда, вони використовували котедж як сарай для інструментів, еге ж? Там ніхто не спав.
Схоже, Керолайн роздратована. Я відчуваю, що в неї був довгий день у клініці ветеранів, і їй не дуже подобаються ще запитання на порозі дому.
— Меллорі, ця жінка, мабуть, вжила більше наркотиків, ніж усі мої пацієнти разом. Я дивуюсь, що вона й досі жива, але з розумом у неї точно не все гаразд. Вона — це навіжене, гарячкове й параноїдальне руйновище. І як людина, котра несе відповідальність за твою тверезість, я хочу наполегливо порекомендувати обмежити з нею будь-які контакти, гаразд?