— Так, розумію, — запевняю я і якось ніяковію, бо ще трохи — і Керолайн нагримає на мене. Далі я вже мовчу, просто відчиняю буфетну й викладаю туди коробки з рисом арборіо, кускусом і цільнозерновими крекерами. Складаю мішечки й пакети з вівсяними пластівцями, сирим мигдалем, турецькими фініками й дивними зморщеними грибами. Коли все розпаковане, кажу Керолайн, що вже йду. А вона, мабуть, відчуває, що я й досі засмучена, бо підходить і кладе руку на плече.
— Послухай, у нас на другому поверсі є пречудова гостьова спальня. Якщо схочеш туди перебратися, ми тільки зрадіємо. Тедді буде на сьомому небі від щастя. Як тобі?
І якимось чином, оскільки однією рукою вона вже обвила мене за стан, це перетворюється на такі собі обійми.
— Мені там добре, — кажу їй. — Я рада, що маю власний простір. Це чудова практика для життя в реальному світі.
— Якщо передумаєш, просто скажи. Тобі завжди раді в цьому домі.
@@@
Того вечора я взуваю гарні кросівки й вирушаю на пробіжку. Чекаю, поки зовсім стемніє, але надворі все ще душно й важко. Чудово відчувати, що ти переборюєш себе, що ти біжиш, долаючи біль. У Рассела є приказка, яка мені подобається. Він каже: ми не знаємо, що може витримати наше тіло, поки не встановимо до нього жорстких вимог. Тож цього вечора я дуже вимогливо ставлюся до себе. Роблю прискорення тротуарами району туди й назад, пробігаю крізь морок між світлом вуличних ліхтарів і крізь скупчення світлячків, повз безперестанне гудіння центральних кондиціонерів. Я долаю 5,2 милі за тридцять вісім хвилин і йду додому, почуваючись неймовірно виснаженою.
Знову приймаю душ — цього разу в маленькій, тісній ванній котеджу, — а потім готую собі просту вечерю: розігріту в мінідуховці заморожену піцу й двісті грамів морозива Ben & Jerry’s на десерт. Я відчуваю, що заслужила це.
Коли з усім закінчено, вже по дев’ятій. Я вимикаю все світло, крім лампи на нічному столику. Лягаю з телефоном на велике біле ліжко і на каналі Hallmark вмикаю фільм «Зимове кохання». Однак зосередитись важко. Чи тому, що я вже бачила його раніше, чи тому, що його сюжет нагадує з дюжину інших фільмів Hallmark, — хтозна. До того ж у котеджі душнувато, тож я встаю і розсуваю штори.
Біля вхідних дверей розташоване велике вікно, у мене над ліжком — трохи менше, і вночі я тримаю їх відчиненими, щоб був маленький протяг. Стельовий вентилятор крутиться повільно й ліниво. Надворі, в лісі, сюрчать цвіркуни, й іноді я чую, як у гущавині скрадаються дрібні тваринки, обережно ступаючи по опалому листю.
Я повертаюсь у ліжко й знову вмикаю фільм. Чи не щохвилини якийсь метелик, приваблений світлом, вдаряється об віконну сітку. У стіну, позаду ліжка, щось стук-стук-стукає, але я знаю, що то просто гілка. З трьох боків котедж обступають дерева, і, коли здіймається вітер, вони дряпають гілками стіни. Я кидаю погляд на двері, щоб переконатись, що ті зачинені. Так і є, але замок дуже слабенький, рішучого зловмисника не зупинить.
І тоді я чую звук, схожий на високочастотне дзижчання, ніби просто біля вуха літає комар. Я відганяю його, але за кілька секунд він знову повертається — сіра цятка, яка мозолить мені очі в полі мого периферичного зору, і ніяк її не дістанеш. Я знову згадую лікарку з Пенсильванського університету і той дослідницький експеримент, якого насправді не було.
І це перша ніч, коли мені здається, що на мене хтось дивиться.
5
Вихідні минають досить спокійно. Керолайн і Тед часто планують різні сімейні заходи — їздять на узбережжя на пляжний день або водять Тедді по музеях міста. Вони завжди запрошують і мене, але я не хочу втручатися в їхній сімейний час. Натомість просто тиняюся по своєму котеджу, шукаючи якогось заняття, бо «бездіяльні руки — приманка для спокуси». Суботнім вечором, коли мільйони молодих людей по всій Америці п’ють, фліртують, сміються і кохаються, я рачкую у своєму санвузлі з пульверизатором, наповненим відбілювачем Clorox, і відшкрібаю осад з підлоги ванної. Неділі не набагато кращі. Я побувала в усіх місцевих церквах, але поки нічого не «зростається». У кожній спільноті я завжди років на двадцять молодша від усіх, і геть не приємно, коли інші парафіяни витріщаються на мене, ніби на якийсь зоологічний курйоз.