Іноді в мене виникає спокуса повернутися в соціальні мережі, відновити акаунти в інстаграмі й фейсбуці, але всі мої NA[15]-консультанти попередили триматися від них подалі, пояснюючи, що ці сайти самі собою можуть викликати залежність і шкодять самооцінці молодої людини. Тож я намагаюсь втішатися простими радощами реального життя: бігаю, готую їжу, ходжу на прогулянки.
Але найбільше мені подобається, коли вихідні закінчуються і можна нарешті повернутися до роботи. У понеділок вранці я приходжу в головний будинок і знаходжу Тедді під кухонним столом, де він грається з пластмасовими домашніми тваринами.
— Привіт, Ведмедику! Як справи?
Він піднімає пластмасову корову й мукає.
— Без жартів, ти що, перетворився на корову? Ну що ж, значить, сьогодні я буду нянею не для дитятка, а для телятка! Як цікаво!
Керолайн мчить кухнею, стискаючи ключі, мобільник і кілька тек, напханих паперами. Вона питає, чи не можу я вийти з нею у фоє на хвилинку. Коли ми відходимо на безпечну відстань від Тедді, жінка пояснює, що він обмочив постіль і його простирадла зараз у пральній машині.
— Ти б не могла покласти їх у сушарку, коли вони виперуться? Я вже застелила його ліжко новими.
— Звичайно. А з ним усе гаразд?
— У нього все добре. Просто зніяковів. Останнім часом це часто трапляється. Стрес від переїзду. — Вона хапає сумку із шафи в коридорі й чіпляє на плече. — Тільки не обмовся, що я тобі щось сказала. Він не хоче, щоб ти знала.
— Ані слова не скажу.
— Дякую, Меллорі. Ти моя рятівниця!
@@@
Улюблене вранішнє заняття Тедді — дослідження Зачарованого лісу на краю його родинного обійстя. Дерева утворюють щільний навіс над головою, тож навіть у найспекотніші дні в лісі прохолодніше. Стежки не помарковані й безіменні — і ми самі придумуємо для них назви. Дорога з жовтої цегли — це рівна, гарно втоптана стежка, яка починається за моїм котеджем і проходить паралельно до всіх будинків на Еджвуд-стріт. Нею ми йдемо до великого сірого валуна, що має назву Яйце Дракона, а далі звертаємо в Ущелину Дракона — вужчу стежку, яка в’ється в густих чагарниках. Тут нам доводиться іти цугом, витягши вперед руки, щоб не подряпатись. Ця стежка приводить нас у долину до Королівської річки (смердючого малорухомого потоку глибиною ледь по пояс) і до Мохового мосту— довгого трухлявого, порослого водоростями й химерними грибами стовбура дерева, який поєднує два береги. Ми навшпиньках перебираємось через цю деревину й прямуємо стежкою до Гігантської бобової стеблини — найвищого дерева в лісі, гілки якого торкаються неба.
Принаймні так любить казати Тедді. Поки ми мандруємо, він видумує карколомні сюжетні історії, розповідаючи про пригоди принца Тедді й принцеси Меллорі, відважних брата й сестру, які чомусь відбилися від королівської сім’ї й намагаються знайти дорогу додому. Іноді ми гуляємо весь ранок і не бачимо жодної людини, хіба що одного-двох вигулювальників собак. Але дітей ми майже зовсім не зустрічаємо, і я підозрюю, що саме тому Тедді так любить ці прогулянки.
Утім, із Керолайн я своєю підозрою не ділюся.
Через дві години вештання лісом ми нагулюємо апетит для обіду, тож повертаємось у будинок, і я готую сири на грилі. Потім Тедді йде нагору на тиху годину, а я згадую, що його простирадла й досі в сушарці, тому піднімаюся в пральню.
Минаючи кімнату Тедді, я мимоволі підслуховую, як він розмовляє сам із собою. Зупиняюсь і притискаюсь вухом до його дверей, але розрізняю лише окремі слова й уривки фраз. Це все одно, що спостерігати за кимось, хто веде телефонну бесіду, причому говорить загалом людина на іншому кінці дроту. Після кожного його речення западають довгі й ще довші паузи.
— Може? Але я…
— . . . . . . . . . . . . . .
— Не знаю.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Хмари? Великі такі? Пухнасті?
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Вибач. Я не розум…
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Зірки? Гаразд, зірки!
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Багато зірок, я зрозумів.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І мені так цікаво, що аж кортить постукати, але в цей момент дзвонить домашній телефон, тож я відходжу від дверей і біжу вниз.