Поряд із лампою лежить призначений мені малюнок, на якому Аню волоком тягнуть через ліс. Може, я даремно взяла його собі? Може, слід було віддати його Керолайн, як тільки вона зайшла в дім? Або ще краще — можна було його зіжмакати й запхати у відро зі сміттям. Мені з душі верне від того, як Тедді намалював її волосся — відразливо довгі чорні пасма, які тягнуться за тілом, ніби нутрощі. Щось верещить на нічному столику, я зіскакую з ліжка й аж тоді розумію, що то лише мій телефон — дуже гучна мелодія вхідного дзвінка.
— Квінн! — голос Рассела. — Я не дуже пізно телефоную?
Це таке типове запитання Рассела. Зараз лише двадцята сорок п’ять, але він виступає за те, що кожен, хто серйозно ставиться до своєї фізичної форми, вже о двадцять першій тридцять має лежати в ліжку з вимкненим світлом.
— Нормально, — кажу йому. — Щось сталося?
— Я телефоную з приводу твого підколінного сухожилля. Днями ти казала, що розтягла його.
— Зараз уже краще.
— Скільки ти сьогодні пробігла?
— Чотири милі. Тридцять одна хвилина.
— Ти втомилась?
— Ні, я в порядку.
— Готова піддати трохи жару?
Я не можу відірвати погляду від малюнка, від плутанини чорного волосся, яке тягнеться за тілом жінки. Що за дитина це малює?
— Квінн?
— Так… Вибачте.
— Усе гаразд?
Я чую писк комара і щосили б’ю себе по правій стороні обличчя. Потім дивлюсь на долоню, сподіваючись побачити розмазану темну пляму, але шкіра чиста.
— Усе добре. Трохи стомилась.
— Ти щойно сказала, що не стомилась.
І він починає говорити трохи швидше, ніби раптом розуміє, що щось відбувається:
— Як до тебе ставиться родина?
— Вони фантастичні.
— А дитина? Томмі? Тоні? Тобі?
— Тедді. Він чудовий. Нам весело.
Якоїсь миті вирішую розповісти Расселу про ситуацію з Анею, але не знаю, з чого почати. Якщо я візьму й просто зараз викладу йому правду, він вирішить, що я знову почала вживати наркотики.
— У тебе бувають глюки? — запитує він.
— Які глюки?
— Провали в пам’яті? Забудькуватість?
— Ні, нічого такого.
— Я серйозно, Квінн. Це було б нормально. Враховуючи обставини. Стрес через нову роботу, нові умови життя.
— Моя пам’ять у нормі. У мене давно вже не було цих проблем.
— Добре, добре, добре. — Тепер я чую, як він друкує на комп’ютері, вводячи зміни в мою таблицю тренувань. — У Максвеллів є плавальний басейн, так? Тобі можна ним користуватися?
— Звісно.
— Ти знаєш його довжину? Приблизно?
— Може, метрів із дев’ять.
— Я тобі скину електронкою кілька відео з YouTube. Це вправи з плавання. Нескладне перехресне тренування з невеликим навантаженням. Два-три рази на тиждень — годиться?
— Авжеж.
Таки щось у моєму голосі йому не зовсім подобається.
— І телефонуй, якщо тобі щось знадобиться, добре? Я не в Канаді. Я за сорок хвилин від тебе.
— Не хвилюйтеся, тренере. У мене все гаразд.
6
Плавець із мене ніякий. У дитинстві недалеко від нас був публічний басейн, котрий влітку нагадував справжню божевільню, де сотні дітей, зчиняючи безугавний оглушливий вереск, стояли впритул одне до одного в брудній воді завглибшки з метр. Які там кола «намотувати» — ледве вдавалося подрейфувати на спині. Мати попереджала нас із сестрою не опускати голови під воду, бо боялась, що вчепиться кон’юнктивіт.
Тож я не дуже рвуся виконувати нові вправи Рассела. Уже аж о десятій наступного вечора таки вирушаю до басейну. Після настання темряви задній двір Максвеллів перетворюється на дивне місце. Ми живемо під боком у Філадельфії, але в цей вечірній час здається, що ми в якійсь далекій сільській глушині. Світять лише місяць, зірки й галогенні лампи на дні басейну. Вода якась моторошно-потойбічна. Її поверхня — мерехтлива, неоново-блакитна — нагадує радіоактивну плазму, що кидає дивні тіні на задню частину будинку.
Вечір досить теплий, і зануритись у прохолодну воду — справжня насолода. Та коли я виринаю ковтнути повітря, то можу заприсягнутися, що ліс значно поближчав, ніби всі дерева разом проповзли вперед. Навіть хор цвіркунів зазвучав голосніше. Я розумію, що це просто ілюзія, що новий кут зору сплющив моє сприйняття глибини, стерши метрів п’ять трави між огорожею басейну й межею лісу. Та це все одно збиває з пантелику.
Хапаюся за край басейну й хвилин із п’ять розминаюсь, дригаючи у воді ногами. У великому будинку в усіх кімнатах першого поверху світиться, і мені видно кухню, однак я не бачу ані Теда, ані Керолайн. Мабуть, сидять собі в барлозі, попиваючи вино й читаючи книжки, як, власне, й проводять усі вечори.