Цікавлюсь у Теда, де вона його ховає, але мене перебиває ще один гучний хрусь.
Ми одночасно повертаємось у бік лісу.
— Там хтось є, — кажу. — Я вже раніше чула, як воно там ходить.
— Може, то кролик, — розмірковує він.
Знову чується хрускіт, а потім швидке панічне тупотіння, ніби якась маленька тварина мчить лісом.
— Оце був кролик. Але раніше, перед тим як ви прийшли, звук був гучніший. Схоже на людину.
— Можливо, то підлітки. Думаю, школярі полюбляють тинятися в цьому лісі.
— Особливо вночі. Іноді я лежу в ліжку, і мені здається, що вони просто в мене за вікном.
— А тут іще й Міці забиває тобі голову дивацькими історіями. — Він підморгує. — Керолайн розповіла мені про вашу зустріч.
— Вона цікава людина.
— Я б тримався від неї подалі, Меллорі. Уся оця вовтузня з так званим читанням аури; відвідувачі, які паркуються на її під’їзній доріжці, стукають у задні двері, платять готівкою. Мені це здається підозрілим. Я їй не довіряю.
Думаю, Теду навряд чи доводилось близько знайомитися з екстрасенсами. У дитинстві в мене була сусідка, місіс Губер, яка ворожила на картах Таро в підсобці місцевої піцерії. Вона прославилась тим, що навіщувала одній з офіціанток, що та виграє в миттєву лотерею 100 000 доларів. А ще давала консультації з приводу шлюбних пропозицій, хлопців-перелюбників та інших сердечних справ. Ми з подружками називали її Оракулом і довіряли більше, ніж першій сторінці газети Inquirer.
Та я не тішу себе надіями, що Тед зрозуміє щось подібне. Цей хлоп навіть не визнає існування Зубної феї. Кілька днів тому Тедді виплюнув розхитаний зуб, і Тед просто дістав свого гаманця і витяг долар — ні тобі таємниці, ні фанфар, ні скрадання навшпиньках у спальню під покровом ночі, щоб забрати зуб у малого з-під подушки і покласти натомість той долар.
— Вона не шкідлива.
— Мені здається, що вона збуває наркотики, — каже Тед. — Я не можу цього довести, але слідкую за нею. Ти маєш бути обережною з нею, добре?
Я піднімаю праву руку:
— Слово скаута.
— Я серйозно, Меллорі.
— Я знаю. І ціную це. Буду обережною.
Відчиняю хвіртку огорожі басейну, збираючись уже йти, коли бачу, що наближається Керолайн, досі в робочому одязі, тримаючи записника з олівцем.
— Меллорі, зачекай. Ти вчора відповідала на дзвінок? Зі школи Тедді?
І тут я розумію, що дала маху. Я пам’ятаю дзвінок, пам’ятаю, що записала номер директорки на клаптику паперу. Але потім на кухню прийшов Тедді зі своїм дивацьким малюнком, і я, мабуть, відволіклась.
— Так… то була директорка, — кажу їй. — Записка в котеджі. Вона, мабуть, і досі в шортах. Я піду візьму її…
Керолайн хитає головою.
— Усе нормально. Вона щойно надіслала мені електронного листа. Але я могла б побачити записку вчора.
— Я розумію. Вибачте.
— Якщо ми пропустимо хоч один термін, Тедді може втратити своє місце. У списку в дитсадковий клас тридцять імен.
— Я розумію, розумію…
Вона перериває мене:
— Припини говорити «Я розумію». Якби ти справді розуміла, то віддала б мені записку. Наступного разу будь уважнішою.
Вона повертається і йде назад у будинок, а я наче громом прибита. Це вперше вона на мене справді накричала. Тед квапливо вибирається з басейну й кладе руку мені на плече.
— Послухай, не хвилюйся через це.
— Мені шкода, Теде, я почуваюся жахливо.
— Вона сердиться на школу — не на тебе. Вони завалили нас цією писаниною. Вакцини, алергії, поведінкові профілі — у цій дурнуватій заяві в дитсадок більше сторінок, ніж у моїй податковій декларації.
— Це було просто непорозуміння, — бурмочу. — Я записала номер телефону, але мою увагу відвернуло те, що дав мені Тедді… — Я так відчайдушно хочу все виправити, що починаю описувати йому той малюнок, але Тед говорить одночасно зі мною. Схоже, він поспішає додому. У розсувних скляних дверях я бачу силует Керолайн, яка дивиться на нас.
— Вона охолоне, не хвилюйся, — каже він. — Завтра навіть не згадає.
Голос у нього спокійний, але йде він квапливо. Коли переходить двір, його фігура сплющується в силует. Він доходить до Керолайн і обіймає її. Вона простягає руку до вимикача, і потім мені вже нічого не видно.
Здіймається легенький вітерець, і я починаю тремтіти. Обмотую рушником талію і рушаю до свого котеджу. Замикаю двері й переодягаюсь у піжаму, коли знову чую чиюсь ходу — легкі кроки по м’якій траві, тільки цього разу просто за моїм вікном. Я відтуляю штору й намагаюсь визирнути назовні, але бачу лише, як на сітці звиваються слизуваті метелики.