Олень, кажу я собі. Це просто олень.
Я затуляю штори, вимикаю все світло й лягаю в ліжко, натягши ковдру аж до підборіддя. Та істота надворі шарудить просто за моїм ліжком — я чую, як вона товчеться з того боку стіни, оглядаючи котедж, обходячи його по периметру, наче шукає якоїсь шпарини, щоб улізти всередину. Я стискаю кулак і щосили гупаю по стіні, сподіваючись, що гучний звук сполохає її.
Натомість істота пірнає під котедж, вовтузиться в грязюці, протискується під мостинами. Не уявляю, як можна туди залізти. Будинок піднятий над землею не більше ніж на сорок п’ять сантиметрів. Це точно не олень, але, судячи зі звуку, воно завбільшки з оленя. Я сідаю в ліжку й тупаю ногами в підлогу, та все дарма.
— Іди геть, — гукаю я, сподіваючись, що шум його відлякає.
А воно натомість заривається все глибше й глибше, продираючись до центру кімнати. Я схоплююсь і вмикаю світло. Потім стаю рачки й прислухаюсь, намагаючись прослідкувати за звуком. Відсуваю килимок і бачу, що в мостинах прорізаний квадратний контур — панель доступу — завбільшки такий, що туди може пролізти людина. На цій панелі немає ані петель, ані ручок — тільки два овальних отвори, щоб можна було вхопитися за панель і підняти її.
Думаю: якби це сталося трохи раніше цього вечора і якби Керолайн не була така сердита на мене, я б могла зателефонувати Максвеллам і попросити допомоги. Але тепер повинна самостійно вирішити цю проблему. Я йду на кухню й набираю воду в пластиковий глек. Ця істота, ким би вона не була, не така велика, якою здається на слух. Я знаю, що звуки можуть здаватись оманливими, особливо в темряві, особливо пізно вночі. Стаю на коліна й пробую підняти панель, але не можу зрушити її з місця. Від літньої вологи деревина розбухла й намертво застрягла в отворі. Тому я щосили тягну обома руками за один бік, не зважаючи на біль у пальцях, на гострі сухі шпички, що впиваються в ніжну шкіру. Нарешті, з гучним ляском і хмарою сірої пилюки, панель вискакує з підлоги, як корок з пляшки шампанського. Я хапаю її і притискаю до грудей, затуляючись наче щитом. Потім нахиляюсь і заглядаю в діру.
Там дуже темно й нічого не видно. Земля внизу суха й безживна, ніби попіл, що лишився після багаття. У котеджі западає тиша. Істота, ким би вона не була, зникла. Унизу нема на що дивитися — там тільки купи пилу, поцятковані чорними плямами. Я помічаю, що затримую дихання, і з полегшенням видихаю. Мабуть, шум від відкривання люка відлякав те створіння.
Аж раптом той попіл ворушиться, а чорні цятки моргають, і я розумію, що дивлюсь просто на саме створіння — воно спинається на задні лапи й тягнеться до мене, оголюючи гидкі рожеві кігті й довгі гострі зуби. Я оглушливо верещу нелюдським криком, який пронизує ніч. Потім щосили кидаю панель униз і всім тілом налягаю на неї, щоб забарикадувати люк. Гамселю кулаками по її краях, намагаючись вставити зжолоблену деревину на місце, але вона туди більше не поміщається. За якусь хвилину біля мого котеджу з’являється Керолайн і відчиняє двері своїм ключем. Вона в нічній сорочці, а просто за нею — Тед, без сорочки, в піжамних штанях. Вони почули шум під котеджем і грюкіт під мостинами.
— Це пацюк, — кажу їм і відчуваю страшенне полегшення від того, що вони тут і я більше не сама. — Такого здоровенного пацюка я ще зроду не бачила.
Тед бере пластиковий глек із водою і виходить надвір, а Керолайн кладе руку мені на плече, заспокоює і запевняє, що все буде добре. Ми вдвох повертаємо панель на дев’яносто градусів так, щоб вона зачинила люк, а потім, поки я притримую, Керолайн забиває її кутки на місця. І навіть коли вона закінчує, я боюсь зрушити з місця, жахаючись, що панель зірветься з підлоги. Керолайн стоїть поруч, підтримує мене, аж поки ми не чуємо у відчинене вікно сплеск води.
За мить повертається Тед із порожнім глеком.
— Опосум, — каже він посміхаючись. — Не пацюк. Він швидко біг, але я його дістав.
— А як він потрапив під її котедж?
— Там у решітці дірка. Під західною стіною. Схоже, невеличка частина прогнила.
Керолайн нахмурюється і починає щось говорити, але Тед випереджає її:
— Знаю, знаю. Завтра все виправлю. З’їжджу в Home Depot.
— Із самого ранку, Теде. Ця почвара налякала Меллорі до смерті! А якби вона її вкусила? А раптом у неї сказ?
— Я в порядку, — запевняю.
— З нею все добре, — каже Тед, але Керолайн це не переконує.
Вона дивиться на люк у підлозі: