— А раптом він повернеться?
І хоч уже майже північ, Керолайн вимагає, щоб Тед приніс із дому свій набір інструментів. Вона наполягає, щоб він прибив цвяхами панель до мостин, аби ніхто й ніколи не проліз у мій котедж. І поки ми чекаємо, коли він закінчить роботу, жінка кип’ятить воду на моїй плиті й заварює для нас усіх ромашковий чай, а потім Максвелли залишаються ще на кілька хвилин, просто щоб переконатися, що я в безпеці, що я заспокоїлась і розслабилась. Ми втрьох сидимо на краю ліжка, розмовляємо, розповідаємо історії і врешті сміємося — і прочуханки через телефонний дзвінок наче ніколи й не було.
7
Наступний день — спекотне й душне Четверте липня, і я силою змушую себе пробігти довгу дистанцію: вісім миль за сімдесят одну хвилину. Дорогою додому минаю будинок, який ми з Тедді називаємо Квітковим палацом. Це за три квартали від Максвеллів — гігантський білий особняк із U-подібною під’їзною доріжкою і двором, де панує різнокольорове буяння квітів: хризантем, герані, лілейників і багатьох інших. Я помічаю якісь нові помаранчеві квіти, які плетуться по шпалері в саду перед будинком, тож ступаю кілька кроків під’їзною доріжкою, щоб роздивитися їх ближче. Квіти такі дивні й своєрідні — вони скидаються на крихітні дорожні конуси, — що я не втримуюсь і роблю кілька фото мобільним телефоном. Аж тут відчиняються вхідні двері, і з них виходить чоловік. Краєм ока помічаю, що він одягнений у костюм, і відчуваю, що йде, щоб вигнати мене зі свого обійстя і вилаяти за проникнення на приватну територію.
— Гей!
Я відступаю на тротуар і з винуватим виглядом незграбно махаю рукою, але вже надто пізно. Хлопець уже вийшов із дому й іде до мене.
— Меллорі! — гукає він. — Як справи?
І тільки тоді я розумію, що вже його бачила. Надворі добрих тридцять два градуси, але Адріан, схоже, цілком невимушено почувається в світло-сірому костюмі, як оті парубки в серіалі «Одинадцять друзів Оушена». Під піджаком на ньому білосніжна сорочка і яскраво-синя краватка. Тепер, коли він без кепки, я бачу, що в нього густе чорне волосся.
— Вибач, — кажу йому. — Я тебе не впізнала.
Він дивиться на своє вбрання так, ніби забув, що воно на ньому.
— О, справді! У нас тут одна справа ввечері. У гольф-клубі. Мій тато… отримує нагороду.
— Ти тут живеш?
— Мої батьки живуть. А я приїхав додому на літо.
Вхідні двері відчиняються, і виходять його батьки: мати — висока й елегантна, в яскраво-синій сукні, і батько — в класичному чорному смокінгу зі срібними запонками.
— Це El Jefe?
— Він і є Lawn King — Король газонів. Ми обробляємо половину газонів у Південному Джерсі. Влітку він збирає команду з вісімдесяти хлопців, але, присягаюсь тобі, Меллорі, я єдиний, на кого він кричить.
Його батьки підходять до чорного BMW, припаркованого на під’їзній доріжці, але Адріан махає їм, щоб вони підійшли до нас, і мені дуже хочеться, щоб він цього не робив. Ви ж бачили всіх отих легкоатлеток у рекламних роликах Tampax, які після тренувань мають ідеальний макіяж і зачіску — хоч зараз на подіум? Після восьми миль у тридцятиградусну спеку я й трохи на них не схожа. Футболка просякнута потом, волосся перетворилось на волокнисте жирне місиво, а весь лоб усіяний дохлими комарами.
— Меллорі, це моя мама Софія і тато Ігнасіо. — Я витираю долоню об шорти, перш ніж тиснути їм руки. — Меллорі працює нянею в Максвеллів. Нова родина в Еджвуді. У них є маленький хлопчик на ім’я Тедді.
Софія підозріливо дивиться на мене. Жінка так гарно вбрана й ідеально зачесана, що я не уявляю, як би вона зронила хоч краплю поту за останні років так із тридцять. А ось Ігнасіо дарує мені дружню усмішку.
— Ти, мабуть, дуже віддана спорту, коли бігаєш у таку парню!
— Меллорі бігає на довгі дистанції в Пен Стейт, — пояснює Адріан. — Вона членкиня жіночої збірної з бігу.
І я знічуюсь від цієї брехні, бо вже про неї геть забула. Якби ми були з Адріаном самі, я б усе чесно розповіла й попросила б вибачення, але зараз нічого не можу сказати — не тоді, коли обоє його батьків дивляться на мене.
— Я впевнений, що ти прудкіша за мого сина, — каже Ігнасіо. — Йому треба цілий день, щоб постригти два задніх подвір’я! — Потім він розкотисто регоче над своїм жартом, тимчасом як Адріан збентежено переступає з ноги на ногу.
— Це гумор ландшафтників. Батько вважає себе стендап-коміком.
Ігнасіо шкіриться:
— Це смішно, бо це правда!
Софія міряє мене поглядом, і я впевнена, що жінка бачить мене наскрізь.