— Попроси їх поділитися.
— Я не хочу ділитися.
Він сидить на лавці біля мене, згорблений і дуже сердитий.
— Тедді, будь ласка.
— Я гратимусь із тобою. Не з ними.
— Тобі потрібні друзі твого віку. За два місяці ти йдеш до школи.
Але його неможливо переконати. Решту цього ранку ми сидимо вдома, граючись у леґо, потім він обідає і йде нагору на тиху годину. Я знаю, що у вільний час маю прибрати на кухні, але мені важко зібратись із силами. Я погано спала минулої ночі — феєрверк з нагоди Четвертого липня тривав допізна, — до того ж суперечка із Тедді й досі викликала в мене відчуття поразки.
Я вирішую прилягти на диван на кілька хвилин — і наступне, що пам’ятаю, — це Тедді, який трясе мене, щоб розбудити.
— Ми можемо зараз поплавати?
Я сідаю і помічаю, що світло в кімнаті змінилося. Уже майже третя година дня.
— Так, звичайно, захопи свої плавки.
Він тицяє мені в руки малюнок і вибігає з кімнати. Це той самий темний і непролазний ліс, що й на попередньому малюнку… Тільки цього разу чоловік лопатою сипле землю у велику яму, на дні якої лежить скорчене тіло Ані.
Тедді повертається в барліг, одягнений у плавки.
— Готова?
— Зачекай, Тедді. Що це?
— Що — що?
— Хто ця людина? У ямі?
— Аня.
— А хто цей чоловік?
— Не знаю.
— Він її закопує?
— У лісі.
— Чому?
— Бо він украв маленьку дівчинку Ані, — каже Тедді. — Можна мені трохи кавуна перед плаванням?
— Звичайно, Тедді, але чому…
Та вже запізно. Він забігає на кухню й відчиняє холодильник. Я йду слідом і бачу, що він стоїть навшпиньках і тягнеться до верхньої полиці, де лежить кусень стиглого червоного кавуна. Допомагаю йому донести його до столу й кухонним ножем відрізаю шматок. Тедді не чекає, поки я покладу його на тарілку, а просто хапає скибку й починає їсти.
— Ведмежатку, послухай мене, що ще Аня тобі казала? Про малюнок?
У нього повний рот кавуна, а по підборіддю тече червоний сік.
— Той чоловік викопав яму, щоб ніхто її не знайшов, — каже він, знизуючи плечима. — Але я думаю, що вона звідти вибралась.
8
Того дня все сімейство вирушає в ресторан на обід. Керолайн запрошує і мене з ними, але я відмовляюсь, посилаючись на обов’язкову пробіжку, а потім тиняюсь по котеджу, аж поки чую, як її автівка задом виїжджає з під’їзної доріжки.
Тоді я йду через галявину до сусіднього будинку.
Будинок Міці — один із найменших у цьому кварталі. Це ранчо з червоної цегли, з металевим дахом і вікнами, щільно запнутими рулонними шторами. Її будинок цілком природно вписався б у мій старий район у Південній Філадельфії, але тут, у заможному Спрінґ-Бруці, він трохи муляє око. Іржаві ринви провисли, в тріщинах тротуару попроростали бур’яни, а занехаяному подвір’ю не завадила б допомога Короля газонів. Керолайн не раз казала, що не може дочекатися, коли Міці кудись виїде, щоб забудовник зніс її халабуду бульдозером і побудував якийсь новий будинок.
На вхідних дверях скотчем приліплене оголошення, написане від руки: «Вітаємо клієнтів. Будь ласка, користуйтесь чорним входом». Мені доводиться стукати тричі, перш ніж Міці нарешті озивається. Двері застебнуті на ланцюжок, тож вона визирає в кількасантиметрову щілину.
— Хто там?
— Це Меллорі. Із сусіднього будинку.
Вона відстібає ланцюжок і відчиняє двері.
— Єзус, Марія і Йозеф! Ти мене до смерті налякала!
На ній лілове кімоно, в руці стискає перцевий спрей.
— Про що ти тільки думаєш, гупаючи в мої двері в таку пізню годину?
Зараз лише кілька хвилин по сьомій, на вулиці повно малих дівчаток, які грають у класики. Я простягаю їй тарілочку з печивом, обгорнуту харчовою плівкою Saran Wrap.
— Ми з Тедді спекли імбирні пряники.
Вона витріщає очі:
— Я поставлю каву.
Хапає мене за зап’ястя і тягне в затемнену вітальню, і я блимаю очима, звикаючи до сутінків. У будинку брудно. Тут усе просякнуте затхлим духом: смердить скунсом, трохи канабісом і трохи шкільною роздягалкою. Диван і крісла вкриті прозорими пластиковими чохлами, але на поверхні я помічаю шар бруду, наче їх не витирали місяцями.
Міці веде мене на кухню, і цей закуток її хатини викликає більшу симпатію. Віконниці відчинені, вікна виходять на ліс. Зі стелі в кошиках звисають чубаті хлорофітуми з довгими листяними пагонами-вусиками, які теж нагадують чупринки. Меблі й побутова техніка прямісінько з 1980-х, усе таке знайоме й затишне, як на кухнях моїх сусідів у Південній Філадельфії. На кухонному столі з пластиковим покриттям Formica розстелені газети, а на них розкладені змазані мастилом деталі з чорного металу, включно з пружиною, затвором і прицілом. Я розумію, що якщо зібрати всі ці деталі в правильному порядку, то вийде пістолет.