— Я трохи про це читала, — промовляє нарешті Міці. — Так склалося, що діти завжди були більш сприйнятливі до спілкування з духами. Розум дитини ще не має тих бар’єрів, які вибудовуємо ми, дорослі.
— Отже… це можливо?
— Хтозна. Ти щось казала його батькам?
— Вони атеїсти. Вони вважають…
— О, я знаю, вони вважають себе найрозумнішими.
— Я хочу більше дізнатися, перш ніж заводити з ними цю розмову. Спробуйте з’єднати точки. Може, щось на цих малюнках збігається з історією Енні Барретт? — Я перехиляюсь через стіл, розмовляючи швидше. Уже відчуваю, як кофеїн пробуджує мою центральну нервову систему. Думки загострюються, пульс прискорюється. Я більше не зважаю на гіркий смак і роблю ще один ковток. — За словами Тедді, цей чоловік украв маленьку дівчинку Ані. Ви не знаєте, чи були в Ані діти?
— Це справді цікаве запитання, — каже Міці. — Однак відповідь буде зрозумілішою, якщо я почну спочатку. — Вона знову всідається в крісло, вмощується зручніше й кладе печиво до рота. — Просто пам’ятай, що Енні Барретт померла ще до того, як я народилась. Тому це історії, які я чула з дитинства, тож не можу гарантувати, що вони дійсно правдиві.
— Чудово! — Я відпиваю ще кави. — Розкажіть мені все.
— Першим власником твого будинку був чоловік на ім’я Джордж Барретт. Він працював інженером у хімічній компанії DuPont у Ґіббстауні. Мав дружину й три доньки, а в 1946 році, відразу після Другої світової війни, до них переїхала його двоюрідна сестра Енні. Вона оселилась у твоєму гостьовому котеджі й використовувала його як студію — гостьовий будиночок. Вона була приблизно твого віку, дуже гарна, з довгим чорним волоссям — ну просто запаморочлива красунечка. З Європи додому повертаються солдати й божеволіють від неї, забувши про своїх шкільних подружок. Днями й ночами вони хмарою обсідають будинок Джорджа, питаючи дозволу поговорити з його двоюрідною сестрою.
— Але Енні сором’язлива, потайна й відлюдькувата. Вона не танцює, не ходить у кіно, відмовляється від усіх запрошень. Вона навіть не ходить до церкви, а тоді це було дуже ай-яй-яй. Вона просто сидить у своєму котеджі й малює. Або гуляє по заповіднику Гайденс-Ґлен, шукаючи об’єкти для малювання. І от поступово все місто налаштовується проти неї. Ширяться чутки, буцімто вона — мати-одиначка, що віддала свою дитину на усиновлення, а сама, вкрита ганьбою, втекла до Спрінґ-Брука. Потім повзуть ще страшніші чутки. Подейкують, що вона відьма, заманює всіх жонатих чоловіків у ліс і схиляє їх до сексу. — Міці регоче від абсурдності цієї ідеї. — Адже це жінки — саме так вони це сприймають і саме так говорять. Розумієш? Я не сумніваюсь, що всі мамуськи в цьому кварталі так само говорять про мене!
Вона відсьорбує ще кави й веде далі:
— Так чи інак, а одного дня Джордж Барретт вирушає до котеджу, стукає у двері, але ніхто не відповідає. Він заходить усередину, а там усе заюшене кров’ю. Ліжко, стіни. «Аж до крокв», — як він розповідав моєму батькові. Але тіла немає. Ніде жодного сліду Енні. Джордж викликає поліцію, і все місто прочісує ліс, перевіряє кожну стежку, тягнуть сітки через струмок, запускають пошукових собак — повний набір. І знаєш, що вони знайшли? Анічогісінько. Вона зникла. Кінець історії.
— А хто-небудь жив у котеджі після 40-х років?
Міці заперечно хитає головою.
— Мої батьки казали, що Джордж мало не зніс його. Щоб і спогадів про трагедію не лишилось. Але потім перетворив на сарай для реманенту. І, як я вже тобі казала, в дитинстві, в 50-ті й 60-ті, ми всі називали його Будинком Диявола. Ми всі боялися того місця. Але то була просто забута казка, місцева легенда на задньому дворі. Я не бачила там нічого, що б мене справді налякало.
— А наступні власники? Після смерті Джорджа?
— Ну, після того як Джордж помер, його дружина продала будинок Бутчу й Боббі Герцикам. Вони побудували басейн, де ви з Тедді плаваєте. Ми були дуже близькими, чудовими друзями.
— А в них були діти?
— Три дівчинки, двоє хлопчиків і нуль проблем. А я дуже дружила з Боббі. Якби її діти малювали мертвих людей, вона б мені сказала. — Міці робить ще ковток кави. — Звичайно, їм вистачило здорового глузду дати спокій тому гостьовому котеджу. Може, коли Максвелли ремонтували його, то щось потривожили. Розблокували якусь ворожу енергію.
Я уявляю, як підходжу до Теда й Керолайн і попереджаю їх, що вони випустили злого духа. Упевнена, що вони тут-таки відкриють газету електронних оголошень Craigslist і почнуть шукати нову няню. І що я тоді робитиму? Куди піду? Моє серцебиття прискорюється, наче двигун, що обертається, застрягши на нейтральній передачі, і я кладу руку собі на груди.