Мені треба розслабитись.
Мені треба заспокоїтись.
Мені треба перестати пити каву.
— Ви не проти, якщо я скористаюсь вашою вбиральнею?
Міці показує мені назад у бік вітальні:
— Перші двері ліворуч. Вимикач на мотузці, ти побачиш.
Ванна кімната стара й тісна, зі старомодною ванною на левиних лапах, закутаною у вінілові шторки для душу. Як тільки я вмикаю світло, по кахляній підлозі прожогом пролітає лусочниця і зникає в шпарині між плитками. Нахиляюсь над раковиною, повертаю кран і обливаю обличчя холодною водою. Серце починає битися рівніше, я простягаю руку по рушник для гостей, а вони всі вкриті тонким шаром пилу, наче їх не торкалися бозна-відколи. На дверях висить рожевий махровий халат, і я промокаю обличчя його рукавом.
Потім відчиняю аптечку Міці й швидко все там оглядаю. У старших класах я постійно нишпорила в чужих убиральнях, бо ви навіть не уявляєте, скільки ліків, які відпускаються тільки за рецептом, там лежить без нагляду. Я цупила пігулки, а то й цілі пляшечки, і ніхто нічого не міг запідозрити. У мене загупало серце й затрусилися ноги — було відчуття, що я знову в середній школі. Аптечка Міці забита не гірше якоїсь чортової аптеки Walgreens[19]: чотири полички напхом напхані ватяними паличками й ватяними тампонами, лікувальними прокладками й вазеліном, пінцетами, антацидами й напіввидушеними тюбиками «Моністату» й гідрокортизону. Плюс дюжина помаранчевих пляшечок, які відпускаються за рецептом, усе — від «Ліпітора» й «Синтроїда» до амоксициліну й еритроміцину. І аж ген-ген у куточку, за спинами всіх інших, сховався мій старий друзяка оксикодон. Я відчувала, що таки щось знайду. Сьогодні майже в усіх домах є оксикодон — флакончик із недопитими пігулками, що залишився після якогось незначного хірургічного втручання. І хто там згадає, куди поділися ті пігулки…
Відкручую кришечку й зазираю всередину: порожньо. Аж тут Міці стукає у двері, і я мало не впускаю все в раковину.
— Будь ласка, тримай ручку поки зливаєш, добре? У мене клапан барахлить.
— Обов’язково, — кажу їй. — Без проблем.
І раптом злюся на себе за те, що нишпорю тут, за те, що зірвалась. Я почуваюсь так, ніби Міці впіймала мене на гарячому. Проклинаю каву — мені нізащо не треба було її пити. Я ставлю назад флакончик, відкручую кран і жадібно ковтаю холодну воду, сподіваючись розбавити токсини в організмі. Мене палить сором. Триматися дев’ятнадцять місяців і тепер нишпорити в аптечці старої жінки. Що, в біса, зі мною відбувається? Змиваю унітаз і тримаю ручку, поки не стече вся вода.
Коли повертаюсь на кухню, Міці чекає за столом, тримаючи дерев’яну дошку, вкриту буквами й цифрами. Я розумію, що це така собі планшетка для спіритичних сеансів, але зовсім не схожа на оті хирляві картонні набори, які я пам’ятаю з дитячих піжамних вечірок. Це добряча кленова дошка, помережана таємничими символами. Вона нагадує не так іграшку, як дошку для обробки м’яса.
— Ось що я думаю, — каже Міці. — Якщо цей дух хоче тобі щось сказати, приберімо посередника. Обійдемось без Тедді й запитаємо її прямо.
— Щось таке, як сеанс?
— Мені більше подобається термін «зібрання». Але не тут. Ми досягнемо кращих результатів у твоєму котеджі. Як щодо завтра?
— Я маю глядіти Тедді.
— Гаразд, розумію, нам треба задіяти Тедді. Цей дух прив’язався до нього. У нас буде більше шансів на контакт, якщо хлопчик до нас приєднається.
— У жодному разі, Міці, я не можу.
— Чому?
— Його батьки мене вб’ють.
— Я поговорю з ними.
— Ні, ні, ні, — у моєму голосі з’являється паніка. — Ви обіцяли, що нічого їм не скажете. Будь ласка, Міці, я не можу втратити цю роботу.
— Чому ти так хвилюєшся?
Я розповідаю їй про правила внутрішнього розпорядку — як мене найняли викладати науку, а не релігію чи забобони.
— Я не можу привести Тедді на сеанс. Якщо він чхне, я навіть не зможу сказати: «Благослови тебе Боже».
Міці стукає пальцем по малюнках.
— Ці картинки ненормальні, люба. Щось дивне коїться в тому будинку.
Я забираю малюнки, запихаю їх у сумку і дякую їй за каву. Мій пульс знову прискорюється — частішає серцебиття. Дякую Міці за пораду й відчиняю задні двері, щоб іти.
— Тільки нічого їм не кажіть, гаразд? Я довіряю вам зберігати цю таємницю.
Вона накриває свою дошку чохлом із чорного оксамиту.
— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш. І запевняю: ти це зробиш.