— Ти теж чуєш привида? Ти чуєш понурий, зловісний голос Енні Баррет, яка дає мистецькі вказівки моєму синові?
Я визнаю, що не чую, і Керолайн реагує так, ніби це щось доводить:
— Бо він розмовляє сам із собою, Меллорі. Це ознака високого інтелекту. Обдаровані діти вчиняють так постійно.
— А як щодо його інших проблем?
— Проблеми? У Тедді є якісь проблеми?
— Він мочиться в ліжко. Він щодня носить одну й ту саму смугасту сорочку. Він відмовляється гратися з іншими дітьми. А тепер малює жінку, яку вбивають. Якщо скласти все це докупи, Керолайн, то… я не знаю. Мене це турбує. Я вважаю, його треба показати лікарю.
— Я сама лікарка, — каже Керолайн, і тут до мене доходить, що я образила її самолюбство.
Тед бере її келих і наповнює його.
— Люба, ось.
Вона відмахується.
— Я цілком здатна оцінити психічний стан своєї дитини.
— Розумію…
— Та ну? Щось не схоже, судячи з того, що ти говориш.
— Просто це мене турбує. Тедді такий милий, ніжний, невинний хлопчик. А ці малюнки ніби приходять бозна-звідки. Вони мені здаються брудними. Непристойними. Міці вважає…
— Міці? Ти показувала ці малюнки Міці?
— Вона думає, що ви могли когось чи щось потурбувати. Коли ремонтували гостьовий котедж.
— Ти розмовляла з Міці, перш ніж прийти до нас?
— Бо я знала, що ви саме так відреагуєте!
— Хочеш з раціональної точки зору? Так, ти маєш рацію: я не вірю жодному слову цієї жінки. І тобі не раджу. Вона укурок, Меллорі. Вона — обдовбане схибнуте лайно!
І ці слова просто зависають між нами. Я досі не чула, щоб Керолайн лаялась. Ніколи не чула, щоб Керолайн описувала наркомана такими словами.
— Послухай, — каже Тед. — Ми цінуємо твою турботу, Меллорі! — Він кладе руку на коліно дружини. — Правда ж, люба? Ми — прихильники чесного спілкування.
— Але ми не будемо звинувачувати привидів у нічному нетриманні Тедді, — провадить Керолайн. — Ти ж розумієш це, правда? Бо тоді в мене заберуть ліцензію. Мочитися в ліжко — це нормально. Бути сором’язливим — це нормально. Мати уявного друга — це нормально. А ці малюнки…
— Мамусю?
Ми всі разом обертаємось і бачимо Тедді — він стоїть по той бік огорожі басейну у своїй піжамі в пожежних машинах, тримаючи ляльку-Ґодзиллу.
Навіть не уявляю, як довго він чекав і як багато почув.
— Я не можу заснути.
— Повертайся у свою кімнату й спробуй ще раз, — каже Керолайн.
— Уже пізно, парубче, — додає Тед.
Їхній син дивиться вниз, на босі ноги. Світло з басейну підсвічує його тіло тьмяним синім сяйвом. Вигляд занепокоєний — схоже, він не хоче повертатися сам.
— Іди, — наполягає Керолайн. — Я зазирну до тебе через двадцять хвилин. Але ти маєш сам спробувати.
— О, і ще, друже! — гукає Тед. — Більше жодних малюнків Ані, гаразд? Ти лякаєш Меллорі.
Тедді повертається до мене — ображений, з розширеними від зради очима.
— Ні, ні, ні, — поспішаю запевнити його. — Все гаразд…
Тед тримає ті три малюнки.
— Ніхто не хоче цього бачити, друже. Вони занадто страшні. Відтепер малюй щось гарне, окей? Конячок, соняшники.
Тедді повертається й біжить через галявину.
Керолайн сердито зиркає на свого чоловіка:
— Не треба було цього казати.
Тед знизує плечима і робить ще один ковток вина.
— Дитина рано чи пізно має це почути. Через два місяці він іде до школи. Ти думаєш, у його вчителів не виникне подібних запитань?
Вона підводиться.
— Я йду всередину.
Я теж підводжусь.
— Керолайн, мені шкода. Я не хотіла вас образити. Просто турбуюсь.
Вона не зупиняється й не обертається — просто крокує через газон до будинку.
— Усе гаразд, Меллорі. На добраніч.
Але очевидно, що все не гаразд. Навіть гірше, ніж тоді, коли вона востаннє на мене кричала. Керолайн така сердита, що навіть не дивиться на мене. І хоч я розумію, що сльози тут ні до чого, усе одно не можу втриматись.
Ну навіщо я згадала про Міці?
Чому не втримала язика за зубами?
Тед пригортає мене, і я кладу голову йому на груди.
— Послухай, усе гаразд, ти просто була чесною. Але коли йдеться про виховання дітей, мати завжди має рацію. Навіть якщо вона помиляється. Ти розумієш, про що я?
— Просто я турбуюсь…
— Залиш Керолайн. Вона добре потурбується про вас обох. Ти помітила, що вона дуже захищає Тедді? Ми довго за нього боролися. Було багато роботи. І це важке випробування… гадаю, тому в неї залишилось відчуття невпевненості. А тепер, на додачу до всього, вона повернулась на роботу — ще одна причина почуватися винною! Тому щоразу, як щось іде не так, моя дружина бере це дуже близько до серця.