— Твоя голова в порядку?
— З нею все гаразд, — кажу йому, хоч вона й пульсує, як скажена, і я відчуваю, що на потилиці набігає ґуля. — Просто мені треба до неї щось прикласти.
Наступні кілька хвилин я сиджу за кухонним столом, притискаючи до маківки пакет із льодом для сніданків. Унизу, біля моїх ніг, грається Тедді, зображуючи всіх своїх іграшкових свійських тваринок. Кожна істота має власний голос і свою індивідуальність. Тут є і впертий Пан Козел, і владна Матінка Курка, і хоробрий чорний Жеребець, і дурненьке Каченя — загалом понад дюжина персонажів.
— Я більше не хочу виконувати свою роботу, — каже Кінь.
— Але правила є правила, — відповідає Матінка Курка. — Ми всі маємо дотримуватись правил!
— Це несправедливо, — скаржиться Пан Козел.
Так ця розмова й точиться далі, переходячи з роботи на обід, а потім на скарб, закопаний у лісі за сараєм. Мене вражає здатність Тедді запам’ятовувати всіх цих різноманітних персонажів і їхні голоси. Хоча, звісно, це ж саме те, про що весь час говорять Тед і Керолайн: у їхнього сина надзвичайно жива уява. Кінець історії.
@@@
Пізніше того дня, коли Тедді йде у свою спальню на тиху годину, я вичікую кілька хвилин, а потім скрадаюся за ним нагору. І коли притискаю вухо до дверей його спальні, розмова вже дуже жвава.
— …або ми б могли побудувати фортецю.
— ……………………………………………
— …або пограти у квача.
— ……………………………………………
— …ні, я не можу. Мені не дозволяють.
— …………………………………………………………
— …Вони кажуть, що мені не можна.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— …Вибач, але…
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— …Я не розумію.
— ……………………………………
Потім він сміється, наче вона запропонувала йому щось безглузде.
— Думаю, ми могли б спробувати.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— А як же ми… добре. Гаразд.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ой, як холодно!
Потім розмова припиняється… Та коли я прислухаюсь до того, що там відбувається, то чую якийсь шурхіт — звук олівця, що шкрябає папір.
Малювання?
Він знову малює?
Іду вниз, сідаю за стіл і чекаю.
Зазвичай тиха година триває не більше шістдесяти хвилин, але цього разу Тедді залишається у своїй кімнаті вдвічі довше. А коли врешті спускається на кухню, в руках нічого не має.
Усміхаюсь йому:
— А ось і він!
Тедді залазить на кухонний стілець.
— Привіт.
— Сьогодні без малювання?
— Можна мені сиру й крекерів?
— Звичайно.
Я йду до холодильника й накладаю йому тарілку.
— То що ж ти робив нагорі?
— Можна мені трохи молока?
Я наливаю йому маленьку чашку молока, а потім несу все на кухонний стіл. Коли малий простягає руку по крекер, я помічаю, що його долоні й пальці вкриті якимись чорними плямами.
— Може, ти помив би руки? — пропоную я. — А то вони ніби вимазані олівцем.
Він швиденько йде до раковини й мовчки миє руки. Потім повертається за стіл і береться до їжі.
— Хочеш пограти в леґо?
@@@
У наступні кілька днів усе йде нормально. Ми з Тедді заповнюємо час іграми в леґо, ляльковим театром, ліпленням з пластиліну Play-Doh, виготовленням іграшок з термозсідального пластику Shrinky Dinks, розмальовками й конструкторами Tinkertoys і безкінечними походами в продуктовий магазин. У їжі він сміливець і авантюрист, любить пробувати дивні й екзотичні смаки. Іноді ми ходимо в супермаркет Wegmans і купуємо, наприклад, хікаму (мексиканську ріпу) або кумкват (китайський цитрус) — просто щоб спробувати, які вони на смак.
Я ще не зустрічала такої допитливої дитини, а він ще й постійно збиває мене з пантелику, запитуючи про таке, що не знаєш, як і відповісти: «Звідки беруться хмари? Хто придумав одяг? Як працюють равлики?» Я постійно дістаю телефон і зазираю у Вікіпедію. Якось по обіді, коли ми плаваємо в басейні, Тедді показує на мої груди й запитує, чому в мене там випинаються якісь шишки з-під купальника. Я не роблю з цього великої проблеми. Просто кажу, що це частина мого тіла і що від холодної води вони стають жорсткими.
— У тебе вони теж є.