Потім хапаю рулончик туалетного паперу з пральні й біжу вниз до вбиральні на першому поверсі.
— Ось, тримай, — кажу йому.
Він трохи прочиняє двері — саме настільки, щоб я могла подати йому папір.
— Де ти була? — запитує Тедді.
— Просто прибираю.
— Ясно.
Він зачиняє двері, і я чую, як клацає замок.
@@@
Проводжу вихідні з повною впевненістю, що в мене параноя. Жодних доказів того, що Тедді досі малює. Шкрябання, яке чується з його спальні, може бути чим завгодно. Чорний бруд на пальцях може бути грязюкою після наших занять із садівництва або й звичайними брудними плямами на долонях п’ятирічного хлопчика. Усе інше начебто йде добре — то чого я хвилююся?
У понеділок вранці прокидаюсь від гурчання сміттєвозів, які повільно повзуть по Еджвуд-стріт. Вони приїжджають двічі на тиждень — по понеділках забирають сміття для переробки, а по четвергах — звичайне сміття. Тієї ж миті згадую одне місце, яке мені й на думку не спадало перевіряти, — кошик для сміття в кабінеті Теда на другому поверсі. Тедді має пройти повз нього, щоб спуститися вниз. Він міг би легко викинути малюнки, вийшовши зі своєї спальні.
Зіскакую з ліжка — добре, що я сплю в шортах для бігу й у футболці, — кулею вилітаю у двері й біжу через галявину. Трава досі волога від ранкової роси, і я ледь не падаю, огинаючи будинок. Вантажівка за три будинки, тож у мене є всього хвилина. Мчу до кінця під’їзної доріжки, куди Тед відносить сині контейнери кожного недільного вечора — один для металу й скла, а другий для паперу й картону. Зариваю руки глибоко всередину, між клаптиками набридливої реклами й рахунків за комунальні послуги, меню доставки страв з ресторану, виписок за кредитними картками і купи каталогів замовлень товарів поштою: Title Nine, Lands End, L.L.Bean, Vermont Country Store, які щодня приходять дюжинами.
Сміттєвоз проповзає повз, і худорлявий хлопчина в робочих рукавицях усміхається до мене. Навколо його біцепса обвивається татуювання дракона.
— Щось загубили?
— Ні, ні, — кажу йому. — Можете забирати.
Але він тягнеться до контейнера, і весь вміст останнього пересувається, відкриваючи величезну кулю пожмаканого паперу — з тими ж дірочками на краях, що й на малюнках Тедді.
— Зачекайте!
Він простягає мені контейнер, щоб я взяла ту кулю, і я повертаюся з нею по під’їзній доріжці у свій котедж.
Зайшовши всередину, я кип’ячу воду, заварюю собі кухоль чаю і всідаюсь вивчати папери. Це трохи схоже на чищення цибулини. Аркушів усього дев’ять, і я долонею розгладжую всі пом’ятості. Кілька перших малюнків узагалі ні на що не схожі. Просто якісь карлючки. Але через кілька сторінок лінії стають чіткішими, виокремлюються численні деталі. Поліпшується композиція. З’являються світло й тіні. Це схоже на альбом замальовок для якоїсь дивної незакінченої роботи. Деякі сторінки вщерть заповнені малюнками, багато з яких недомальовані.
11
І я перепрошую, але Тедді ну ніяк не міг намалювати ці картинки. Більшість дорослих так не намалює, що вже й казати про п’ятирічного хлопчика, який спить із м’якими іграшками і не вміє рахувати далі двадцяти дев’яти.
Але як іще вони могли опинитися в кошику для сміття?
Їх намалював Тед? Керолайн?
Невже Максвелли у вільний час вчаться малювати?
Усі мої запитання викликають нові запитання — і невдовзі я вже починаю шкодувати, що взагалі встала з ліжка. Краще б я не втручалася туди, і хай би ті сміттєвози їхали собі з цими «аргументами», щоб мені тепер не сушити голову, що вони означають.
Понеділок минає в трансі — леґо, макарони з сиром, тиха година, басейн — але під вечір я вже готова провести серйозне дослідження. Я приймаю душ, мию голову й надіваю один із найкращих нарядів Керолайн — легку блакитну сукню міді з чудовими білими квітами. Потім проходжу милю містом до The Raconteur — місцевої незалежної книгарні «Оповідач».
Я не чекала, що понеділковим вечором тут буде так велелюдно — якийсь місцевий автор саме закінчив щось декламувати, настрій навколо святковий, немов на вечірці. Люди попивають вино з пластикових стаканчиків і їдять шматочки пирога з крихітних паперових тарілочок. До відділу виховання дітей мені доводиться проштовхуватися крізь натовп, але ця веремія дуже доречна: я б не хотіла, щоб продавці книгарні хапали мене за поли й пропонували свою люб’язну допомогу. Якби вони почули, що я шукаю, то подумали б, що я божевільна.