— Щось не так? — питає Рассел.
— Усе гаразд.
— Ти напружена, Квінн. Розслабся.
Але як я можу розслабитись, коли праворуч повз нас суне отой здоровенний автобус BoltBus? Це той же «Титанік», тільки на колесах, і він так близько, що я можу висунути у вікно руку й доторкнутися до нього. Чекаю, поки автобус проїде, і я зможу говорити, не надриваючи горло.
— А як щодо мами?
— Керолайн Максвелл. Вона лікарка у госпіталі для ветеранів. Там, де працює моя сестра Джинні. Саме так я про неї й дізнався.
— Що вона знає про мене?
Він знизує плечима.
— Знає, що ти вже вісімнадцять місяців не вживаєш наркотики. Знає, що ти маєш мою найвищу професійну рекомендацію.
— Я не це мала на увазі.
— Не хвилюйся. Я розповів їй усю твою історію, і вона з нетерпінням чекає на зустріч.
Мабуть, на моєму обличчі відбився скепсис, бо Рассел не вгавав:
— Ця жінка заробляє на життя, працюючи з наркоманами. Її пацієнти — військові ветерани — і я кажу про морських піхотинців, про справжню травму чортової афганської війни. Без образ, Квінн, але порівняно з ними твоя історія не така вже й страшна.
Якийсь придурок у джипі викидає з вікна пластиковий пакет. Звернути нíкуди, і ми врізаємось у пакет на швидкості шістдесят миль на годину — оглушливо брязкає розбите скло. Звук такий, наче вибухнула бомба. Рассел лише тягнеться до кондиціонера, і, двічі клацнувши, додає холоду. Я дивлюсь униз на свої коліна, аж поки не чую, як двигун сповільнюється, аж поки не відчуваю плавний вигин з’їзду з автостради.
Спрінґ-Брук — одне з тих маленьких містечок Південного Джерсі, заснованих тут ще з часів Американської революції. Тут повно старих будинків у колоніальному й вікторіанському стилях, із прапорами США, що звисають з кожного ґанку. Дороги гладенько заасфальтовані, тротуари бездоганні. Ніде ані смітинки.
Ми зупиняємось на червоне світло світлофора, і Рассел опускає вікно.
— Ти чуєш? — запитує він.
— Нічого не чую.
— Авжеж. Тиша яка. Це саме те, що тобі треба.
Загоряється зелене світло, і ми в’їжджаємо в такий собі торговельний райончик, який розтягся кварталів на три й складається з крамничок і закладів харчування — тайського ресторанчика, магазину смузі, веганської пекарні, центру денного догляду за собаками і йога-студії. Тут є також позашкільна «Математична гімназія» і маленька книгарня-кав’ярня. І, звісно ж, Starbucks — із сотнею підлітків перед входом, які не відриваються від своїх айфонів. Вони схожі на дітей з реклами Target — усі в барвистому одязі й новому-новісінькому взутті.
Потім Рассел звертає в бічну вулицю, і ми проминаємо один за одним чудові заміські будинки. Тут високі величні дерева затіняють тротуари й забарвлюють довкілля. Час від часу в око впадають таблички, які великими літерами нагадують, що тут живуть діти, і закликають їхати повільніше. А коли виїжджаємо на чотиристороннє перехрестя, нам привітно махає усміхнений регулювальник у неоновому захисному жилеті. Кожна деталь пропрацьована настільки ретельно, що складається враження, ніби ми їдемо серед декорацій якогось знімального майданчика.
Нарешті Рассел з’їжджає на узбіччя дороги й зупиняється в тіні плакучої верби.
— Гаразд, Квінн. Ти готова?
— Не знаю.
Я опускаю сонцезахисний щиток і дивлюсь на своє віддзеркалення. За порадою Рассела, я вдяглась як вожата літнього табору — зелена футболка, шорти кольору хакі й цнотливо-білі кеди. Раніше я носила довге волосся, воно спадало аж до пояса, але вчора відрізала свій кінський хвіст і пожертвувала його благодійній організації, яка бореться з раком. Замість копиці чорного волосся залишилась тільки коротка спортивна стрижка — і тепер я себе не впізнаю.
— Ось тобі дві безкоштовні поради, — каже Рассел. — Перша: обов’язково скажи, що дитина обдарована.
— Звідки ж я можу це знати?
— Немає значення. У цьому містечку всі діти обдаровані. Просто зумій ввернути це слівце в розмову.
— Гаразд. А яка друга порада?