І після майже годинної розмови (а також після того, як його кузина спакувала свою гітару й пішла додому, після того, як усі навколишні столики спорожніли й у закладі залишились тільки ми з Адріаном і працівники кав’ярні, які витирають столи) я лізу в сумку й демонструю останнє відкриття — малюнки зі сміттєвого контейнера.
Адріан вражено гортає картинки.
— Ти кажеш, що їх намалював Тедді? П’ятирічний Тедді?
— Цей папір з блокнота для малювання Тедді. І мені чути, як він малює в спальні. Потім у нього всі пальці в графіті. Єдине, що спадає на думку, — це… Я стукаю по «Енциклопедії надприродних явищ». Може, він приймає чиїсь повідомлення. Може, це дух Енні Барретт.
— Ти думаєш, що Тедді одержимий?
— Ні. Це не те, що у фільмі «Екзорцист». Енні не намагається зруйнувати душу Тедді чи заволодіти його тілом. Вона просто хоче позичити його руку. Вона використовує її під час тихої години, коли він сам у спальні. А решту дня лишає його в спокої.
Я роблю паузу, щоб Адріан міг засміятися чи покепкувати з мене, але він нічого не каже, тож я далі викладаю свою гіпотезу:
— Енні Барретт — хороша художниця. Вона вже вміє малювати. Але це вперше вона малює чиєюсь рукою. Тож її перші спроби жахливі. Це просто карлючки. Але за кілька сторінок у неї вже виходить краще. Вона отримує контроль, уже видно більше деталей. З’являється текстура, світло, тінь. Вона опановує свій новий інструмент — руку Тедді.
— То як же ці сторінки опинились у смітті?
— Може, Аня їх туди поклала. А може, Тедді — не знаю. Він став дуже потайним щодо своїх малюнків.
Адріан знову передивляється картинки, цього разу вивчаючи їх ретельніше. Деякі малюнки перевертає догори дриґом, шукаючи в цих карлючках якийсь глибший сенс.
— Знаєш, що вони мені нагадують? Оті картинки-головоломки в журналі Highlights. Там, де художник ховає щось на задньому тлі. Наприклад, дах будинку — це насправді черевик, або піца, чи хокейна ключка, пам’ятаєш?
Я знаю, про які головоломки він говорить — ми з сестрою їх любили, — але мені здається, що ці малюнки набагато простіші. Я вказую на той, де жінка надривно кричить.
— Думаю, це автопортрет. Мабуть, Енні малює історію свого вбивства.
— Ну, є один простий спосіб це з’ясувати. Треба знайти фото реальної Енні Барретт. Порівняти її з жінкою на цьому малюнку. Подивитись, чи буде схожість.
— Я вже шукала. У мережі нічого немає.
— Що ж, на твоє щастя, моя мати влітку працює в публічній бібліотеці Спрінґ-Брука. У них там є величезний архів історії міста. Цілий підвал, повний матеріалів. Якщо в кого і є фото Енні Барретт — це в них.
— А ти не міг би її запитати? Вона не буде проти?
— Ти жартуєш? Та вона живе заради цих матеріалів. Вона вчителька, а за сумісництвом — бібліотекарка. Якщо я їй скажу, що ти досліджуєш місцеву історію, то вона стане твоєю новою найкращою подругою.
Хлопець обіцяє запитати її вже завтра вранці, і тепер, коли я з кимось поділилася своїми проблемами, почуваюся набагато краще.
— Дякую, Адріане. Я рада, що ти не вважаєш мене божевільною.
Він знизує плечима:
— Я вважаю, нам треба розглянути всі можливості. «Коли ти виключаєш неможливе, усе, що залишається, хай яким неймовірним воно здавалося б, має бути правдою». Це Спок із «Зоряного шляху VI», але то просто перефразування Шерлока Голмса.
— Господи, — кажу я. — Ти справді фанат.
@@@
Ми йдемо додому в темряві, усі тротуари наші. Навколо так безпечно, тихо, спокійно. Адріан грає роль гіда, показуючи на будинки своїх найгорезвісніших шкільних друзів, як-от «отой чувак, який перекинув батьків позашляховик» або «дівчина, якій довелося перейти в іншу школу після скандального відео в TikTok». Схоже, він знає всіх у Спрінґ-Бруці, а його шкільні роки нагадують якусь глянцеву підліткову драму Netflix — одну з тих дурних мильних опер, де всі одне одного кращі, а результат якогось університетського футбольного матчу здатен перевернути життя.
Аж ось він вказує на будинок на розі й каже, що саме тут виросла Трейсі Бентам.
— Я маю її знати?
— Розігруючий захисник «Леді Лайонс». Жіночої баскетбольної команди Пенсильванського університету. Я думав, ви знаєте одна одну.
— Пенсильванський університет величезний, — кажу йому. — У ньому п’ятдесят тисяч студентів.
— Знаю, просто подумав, що всі спортсмени тусуються на одних і тих же вечірках.