Наступного ранку я йду до великого будинку, а Тедді вже чекає мене біля розсувних скляних дверей, тримаючи маленький блокнот і олівець.
— Доброго ранку й ласкаво прошу до мого ресторану, — промовляє він. — Скільки буде людей на вашій вечірці?
— Тільки одна, месьє.
— Прошу сюди.
Усі його м’які іграшки-тваринки розсаджені на стільцях навколо кухонного столу.
Тедді проводить мене до вільного місця між Ґодзиллою і Синім слоном. Хлопчик висуває стілець і дає мені паперову серветку. Я чую, як нагорі гарячково метушиться Керолайн. Схоже, вона знову пізно вийде з дому.
Тедді терпляче стоїть поруч з олівцем і блокнотом, готовий прийняти моє замовлення.
— Насправді у нас немає меню, — каже він. — Ми можемо приготувати все, що забажаєте.
— Тоді я візьму яєшню-бовтанку. З беконом, і млинцями, і спагетті, і морозивом. — Це викликає в нього сміх, тож я витискаю максимум із цього жарту. — А ще моркву, гамбургери, тако і кавун.
Він згинається навпіл од реготу. Цей хлопчина вміє зробити так, що я почуваюся достоту Кейт Маккіннон[26] із SNL[27] — ні більше ні менше, наче всі мої кривляння — просто вершина гумору.
— Як вам буде завгодно! — відказує він і, ледве стримуючи сміх, іде до своєї скрині, щоб наповнити мою тарілку пластмасовою їжею.
Дзвонить стаціонарний телефон, і Керолайн гукає мені зверху:
— Нехай воно перейде на голосову пошту, будь ласка, у мене немає часу!
Після трьох дзвінків автомат відповідає, і я чую повідомлення, яке записується:
— Доброго ранку! Це Даяна Фаррелл із початкової школи Спрінґ-Брука…
Це їхнє третє повідомлення за тиждень, і Керолайн вбігає на кухню, поспішаючи перехопити того, хто телефонує, поки він не поклав слухавку.
— Алло, це Керолайн. — Вона кидає на мене роздратований погляд — Ну, ти можеш уявити собі цю ідіотську шкільну систему?? — і забирає телефон у барліг.
Тим часом Тедді приносить мені тарілку з купою іграшок: пластмасова яєшня, пластмасові спагетті й кілька кульок пластмасового морозива. Я хитаю головою і вдаю, що обурена:
— Я точно пам’ятаю, що замовляла бекон!
Тедді сміється, біжить через кімнату до своєї скрині з іграшками й повертається зі смужкою пластмасового бекону. Я прислухаюсь до діалогу Керолайн, але вона майже не говорить. Це схоже на розмови, які відбуваються в спальні Тедді під час тихої години, коли говорить переважно інша людина. Керолайн лише раз у раз каже «Так, так», або «Звичайно», або «Ні, дякую».
Я вдаю, що жадібно наминаю пластмасову їжу, як жирний кабан біля корита. Я голосно сопу й рохкаю, а Тедді аж заливається реготом. Керолайн заходить на кухню з бездротовим телефоном і кладе його назад на підставку.
— Це була директорка твоєї нової школи, — каже вона Тедді. — Їй не терпиться з тобою зустрітися!
Потім вона його міцно обіймає, цілує і вибігає з дому, бо вже 7:38 — і вона страшенно запізнюється.
«Доївши» сніданок, я оплачую уявний рахунок уявними грошима й запитую в Тедді, чим би йому хотілося зайнятися. Здогадуюсь, що в нього сьогодні й справді настрій до рольових ігор, бо він знову хоче грати в Зачарований ліс.
Ми йдемо Дорогою з жовтої цегли й Ущелиною Дракона аж до Королівської річки, а потім вилазимо на гілки Гігантської бобової стеблини, аж поки не опиняємось на висоті до трьох метрів над землею. В одній з гілок є невеликий отвір, і Тедді старанно складає туди невеличкі камінці й гострі палиці — арсенал зброї, на той випадок, якщо на нас коли-небудь нападуть гобліни.
— Гобліни не можуть лазити по деревах, бо в них занадто короткі руки, — пояснює Тедді. — Отож ми зможемо заховатись у цих гілках і кидати в них каміння.
Ми на весь ранок поринаємо в гру нескінченних відкриттів та імпровізацій. У Зачарованому лісі можливе все — жодних обмежень і заборон. Тедді зупиняється на березі Королівської річки й пропонує мені напитися з неї. Він запевняє, що ця річка має чарівні властивості, які допоможуть не потрапити в полон.
— У мене в котеджі цілий галон цієї води, — кажу йому. — Коли ми прийдемо додому, я з тобою поділюсь.
— Чудово! — вигукує він.
А потім далі скаче доріжкою, яка веде до наступного відкриття.
— Між іншим, — гукаю йому вслід. — Я знайшла малюнки, які ти мені залишив.
Тедді озирається і усміхається, чекаючи моїх пояснень.
— Малюнки, які ти залишив у мене на ґанку.
— Про гоблінів?
— Ні, Тедді, малюнки про те, як закопують Аню. Вони справді гарно зроблені. Тобі хтось допомагав?
27
«Суботнього вечора в прямому ефірі» — популярне американське щотижневе комедійне телевізійне шоу.