— Це справді особливе місце.
Адріан знизує плечима.
— Як на мене, хай би тут був плавальний басейн. Такий, як у Максвеллів.
— Ні, так краще. Ти щасливчик.
Я відчуваю, як його рука лягає мені на талію, і, коли повертаюсь до нього, він мене цілує.
Його вуста солодкі, як кориця з шоколадом, і мені кортить ближче пригорнути його до себе, знову поцілувати.
Але спершу я мушу сказати правду.
Я кладу руку йому на груди.
— Зачекай.
Він зупиняється.
Дивиться мені в очі, чекає.
І мені так шкода, але я не уявляю, як йому сказати. Уся ця сцена надто ідеальна: і маленькі мерехтливі вогники, і мелодійне хлюпотіння водоспаду, і п’янкі пахощі квітів — і це ще один чудовий момент, зруйнувати який мені не стає сил.
Адже ясно, що точка неповернення вже далеко позаду. Мало того, що я брехала Адріанові. Я ще й набрехала його батькам і навіть друзям його батьків. Коли ці люди дізнаються правду, вони нізащо мене не приймуть. Мої стосунки з Адріаном не мають жодних шансів. Ми як одна з тих мильних бульбашок Тедді — чарівна, весела, невагома, але приречена луснути.
Він розуміє, що щось не так, і відсторонюється.
— Вибач мені. Здається, я неправильно оцінив момент. Але якщо я досить довго й швидко базікатиму, то ми зможемо вдати, що нічого й не було, гаразд?
Він підводиться ніяковіючи.
— У нас у гаражі є пінг-понг. Хочеш пограти?
Я беру його за руку й тягну назад на лавку. Цього разу сама цілую його. Кладу долоню йому на серце й міцно пригортаюсь — так, щоб не було жодних сумнівів щодо моїх почуттів.
— Ні, — кажу йому. — Я не хочу звідси йти.
@@@
Але зрештою таки йду.
Вечірка закінчується десь о десятій тридцять. З нашої лавки в затінку дерев чутно, як хряпають дверцята автомобілів, запускаються двигуни, і гості від’їжджають парадною кільцевою під’їзною доріжкою.
Ми з Адріаном засиджуємося в саду далеко за північ. Урешті все світло в будинку гасне — схоже, його батьки вже полягали спати, і я вирішую, що мені, мабуть, час іти.
Адріан пропонує провести мене додому. Я кажу йому, що це не обов’язково, що це лише кілька кварталів, але він наполягає.
— Це не Південна Філадельфія, Меллорі. Після настання темряви вулиці Спрінґ-Брука стають досить непривітними.
— У мене електрошокер на зв’язці ключів.
— Він не захистить тебе від якоїсь п’яної матері за кермом мінівена. Мені буде набагато спокійніше, якщо проведу тебе додому.
Скрізь панує тиша. Вулиці порожні, будинки темні. Щойно ми виходимо із саду, усі чари розвіюються. А коли попереду бовваніє будинок Максвеллів, то я й зовсім згадую всі свої старі проблеми, а ще згадую, ким є насправді. І вкотре відчуваю, що маю бути чесною. Може, я й не можу набратися сміливості, щоб усе йому розповісти — не сьогодні, не зараз. Але хочу сказати йому бодай щось правдиве:
— У мене давно не було хлопця.
Він знизує плечима.
— У мене ніколи не було хлопця. Я просто хочу сказати, що нам не треба ні з чим поспішати. Поки ми не познайомимося краще. Не будемо квапити події.
— Що ти робиш завтра ввечері?
— Я серйозно, Адріане. Ти можеш дізнатися про мене дещо, що тобі не сподобається.
Він бере мою руку й стискає її.
— Я хочу дізнатися про тебе все. Я хочу змінити свою спеціальність на Меллорі Квінн і навчитися всього, чого тільки можна.
О, ти не уявляєш — думаю я собі. Тобі це навіть на думку не спаде.
Він цікавиться, чи бувала я в «Бріджет Фойз» — його найулюбленішому ресторані у Філадельфії. Я кажу, що не була у Філлі шість тижнів і зовсім не поспішаю туди повертатись.
— А як щодо Прінстона? Я про місто — не про університет. Там є одна місцина з пречудовими тапас[32]. Ти любиш тапас? Замовити столик?
На цей момент ми перетинаємо двір Максвеллів, зупиняємось перед моїм котеджем, і, звісно ж, я кажу «так» і обіцяю, що буду готова на п’яту тридцять.
А потім ми знову цілуємось, і якщо заплющити очі, то можна легко уявити, що ми опинились у садах палацу, і що я — Меллорі Квінн Суперзірка з бігу на довгі дистанції з перспективним майбутнім і безхмарним щасливим життям. Притуляюся до стіни котеджу. Одна Адріанова рука — у моєму волоссі, а друга гладить мою ногу, ковзаючи під сукню, і я не уявляю, як збираюсь сказати йому правду, просто не уявляю.
— Це не називається «не квапити події», — нагадую я. — Тобі вже треба йти додому.
Він забирає руки від мого тіла, відступає і глибоко вдихає.