— Я прийду завтра.
— О п’ятій тридцять.
— До зустрічі. На добраніч, Меллорі.
Я стою на ґанку й дивлюсь, як він іде через двір, розчиняючись у темряві ночі, і розумію, що неодмінно маю сказати йому правду. Вирішую, що розповім йому все завтра за вечерею в Прінстоні. Тож якщо він навіть засмутиться, то не зможе мене там покинути і змушений буде підвезти додому. А мені за цей час, можливо, вдасться переконати його, щоб дав мені другий шанс.
Потім я відчиняю двері до котеджу, вмикаю світло й бачу Теда Максвелла, який лежить у моєму ліжку.
18
Він сідає, затуляє очі від світла.
— Господи, Керолайн, ти можеш його вимкнути?
Його голос на октаву нижчий, ніж зазвичай, хрипкий від сну.
Я не відходжу від дверей.
— Це Меллорі.
Він придивляється крізь пальці і, схоже, дуже дивується, виявивши себе в моєму котеджі, у моєму ліжку, під моїми ковдрами.
— О Боже. О чорт. Вибач.
Він ривком скидає ноги з ліжка, схоплюється і відразу втрачає рівновагу. Хапається за стіну й чекає, поки кімната перестане крутитися. Тед настільки п’яний, що навіть не помічає, що на ньому немає штанів, що він підпирає стіну в сорочці поло й чорних трусах-боксерах. У ногах ліжка валяються брюки чинос — видно, він стяг їх із себе, перш ніж залізти під ковдру.
Чоловік каже:
— Це не те, чим може здатися.
Здається, наче Теда обшукує поліція. Його ноги широко розставлені, а обидві руки притиснуті до стіни.
— Може, мені покликати Керолайн?
— Ні! Боже, ні. — Він повертається, щоб глянути на мене. — Просто мені треба, щоб ти… о Господи, о, ні. — Знову повертається до стіни й відновлює рівновагу. — Можеш принести мені води?
Я заходжу в котедж і зачиняю двері. Іду до раковини й наповнюю один із маленьких пластикових стаканчиків, які тримаю спеціально для Тедді. Він розмальований полярними ведмедями й пінгвінами. Приношу його Теду й відчуваю запах спиртного; від нього тхне скотчем, чується кислий запах поту. Він п’є зі стаканчика, виплескуючи половину собі на шию і груди. Тому я знову його наповнюю, і цього разу йому вдається вилити в рот більшу частину води. Але його тіло й досі прикуте до стіни, наче він ще не зовсім готовий поладнати з гравітацією.
— Теде, чому б вам не залишитися тут? Я піду у великий будинок. Можу поспати на дивані.
— Ні, ні, ні, мені треба повернутись.
— Я справді думаю, що варто покликати Керолайн.
— Мені вже краще. Вода допомагає. Дивись.
Він підводиться на повний зріст і робить хиткий крок до мене. Потім витягає руки й безпорадно розмахує ними, явно потребуючи допомоги. Я беру його за руку й веду до підніжжя ліжка. Він валиться на матрац, не відпускаючи моєї руки, аж поки я не сідаю поруч.
— П’ять хвилин, — обіцяє він. — Уже кращає.
— Хочете ще води?
— Ні, не хочу, щоб мене знудило.
— А як стосовно «Тайленолу»?
Мені потрібен привід, щоб устати й відійти від нього, тож рушаю до ванної і повертаюсь із трьома пігулками дитячого жувального аспірину. Кладу їх у спітнілу долоню Теда, і той слухняно їх пережовує.
— Ми з Керолайн посварились. Мені просто потрібне було якесь місце, маленька кімнатка, щоб провітрити голову. Я побачив, що тут не світиться, і здогадався, що ти пішла десь погуляти ввечері. Я не збирався спати.
— Розумію, — кажу йому, хоча насправді не розумію, не уявляю, чому він заліз у моє ліжко.
— Звичайно, ти розумієш. Ти дуже чуйна людина. Саме тому ти така чудова мати.
— Я ще не мати.
— Ти могла б стати чудовою матір’ю. Ти добра, турботлива, ти ставиш дитину на перше місце. Це ж не вища математика. Ти що, носиш сукню Керолайн?
Його очі блукають по моєму тілу, і я заходжу за кухонний стіл, радіючи тому, що між нами є хоч якийсь бар’єр.
— Минулого місяця вона дала мені трохи свого одягу.
— Дешевня. Барахло. Ти заслуговуєш на краще, Меллорі. — Він бурмоче щось нерозбірливе, я вловлюю лише останню фразу: — Ти застрягла в цьому задуп’ї, а там цілий великий світ.
— Мені тут подобається. Подобається Спрінґ-Брук.
— Бо ти більше ніде не була. Якби ти подорожувала, якби побувала на Відбі-Айленді ти б зрозуміла.
— Де це?
Він пояснює, що це частина ланцюга островів на північному заході Тихого океану.
— Якось, навчаючись у коледжі, я провів там літо. Найкраще літо в моєму житті. Я працював на ранчо, весь день проводив на сонці, а ввечері ми сиділи на березі й пили вино. Ані телевізорів, ані екранів. Просто хороші люді, природа й найкращі у світі краєвиди.