Потім він помічає на покривалі чинос. І, схоже, розуміє, що вони належать йому й мають бути на його ногах. Він струшує брюки й тягне їх до ступнів, але одразу впускає на підлогу. Я розумію, що доведеться допомогти. Стаю перед ним на коліна, тримаючи розстебнуті брюки, щоб він міг їх натягти — спочатку на одну ногу, потім на другу. Він натягає їх вище стегон, потім дивиться мені в очі.
— Присягаюсь тобі, Меллорі, якби ти побачила затоку П’юджет-Саунд, то за п’ять хвилин забула б Спрінґ-Брук. Ти б зрозуміла, що Спрінґ-Брук — це задуп’я і пастка.
Я не дуже дослухаюсь до його балаканини. Коли ти зростаєш у Південній Філадельфії, то часто стикаєшся з купою п’яниць і знаєш, що їхнє варнякання — це абсолютна і беззмістовна маячня.
— Спрінґ-Брук чудовий. І у вас тут прекрасне життя. Чудова сім’я, чудова дружина.
— Вона спить у кімнаті для гостей. Вона до мене не торкається, — бурчить Тед, дивлячись на свої штани, тож мені легко вдати, що я цього не почула.
— У вас чудовий будинок, — правлю я своєї.
— Це вона купила. Не я. Це останнє місце на Землі, де б я хотів жити.
— Що ви маєте на увазі?
— Батько Керолайн був дуже багатий. Ми могли дозволити собі жити де завгодно. Мангеттен, Сан-Франциско — та хоч де. Але вона захотіла Спрінґ-Брук — і ось ми в Спрінґ-Бруці. — Він говорить так, наче події вийшли з-під його контролю. — Не зрозумій мене неправильно, Меллорі. Вона хороша людина. У неї велике серце. І вона зробить усе для благополуччя Тедді. Але це не те життя, якого я хотів. Ні на що з цього я ніколи не підписувався.
— Може, дати вам ще води?
Він хитає головою так, ніби я не можу збагнути чогось найголовнішого.
— Я не прошу тебе піклуватися про мене. Я кажу, що це я потурбуюсь про тебе.
— Розумію. І подумаю про це. Але зараз треба доправити вас додому. Керолайн, мабуть, хвилюється.
Тед уже зовсім язиком не володає — щось плете про озеро Сенека, про край виноробства й утечу від усього. Він спромагається стояти без моєї допомоги, потім підтягає брюки-чинос і застібає їх на ґудзики.
— Треба їх спалити.
— Завтра, — кажу йому. — Спалимо їх завтра.
— Але не в котеджі. — Він вказує на датчик диму на стіні. — У тебе тут дуже стара електропроводка — на роликах і в трубках, — тож вона не така вже й міцна. Дуже крихка. Сама нічого там не крути. Клич мене на допомогу.
Я відчиняю двері котеджу, і Тед дибуляє на ґанок. Якимось чином йому вдається зійти трьома сходинками на галявину й не перечепитися, а потім він ступає в темряву й рушає до великого будинку.
— На добраніч, — гукаю йому вслід.
— Побачимо, — озивається він.
Я зачиняю двері котеджу й замикаю їх. Знаходжу зіжмакані серветки Kleenex на столику біля ліжка. Беру їх паперовим рушником і затовкую на дно кошика для сміття. Потім стягую з ліжка ковдри, знімаю простирадла й виявляю в цій мішанині три свої ліфчики. Я не знаю, як вони опинились у моєму ліжку — і не хочу знати. Завтра я все виперу й спробую забути, що це взагалі сталося.
Оскільки інших простирадл у мене немає, доводиться стелити на матрац банні рушники й лягати на них. Це не настільки жахливо, як здається. Усе, що треба зробити, — це заплющити очі — і я знову переношусь у прекрасний палацовий сад із його ніжними водоспадами й духмяними квітковими арками. Нічого не зіпсує мені цієї ночі — ані суперечка з Керолайн через спіритичний сеанс, і вже ж не виявлення Теда в моєму котеджі. І, перш ніж заснути, я прошу в Бога пробачення за те, що набрехала Адріанові. Прошу, щоб Він допоміг мені знайти правильні слова, щоб розповісти хлопцеві правду. Молюсь, щоб Адріан дивився крізь усі ті жахливі речі, які я вчинила, і бачив мене такою людиною, якою стала зараз, а не тим убоїщем, яким була раніше.
19
Наступного ранку я приходжу у великий будинок і бачу Керолайн і Теда, які сидять у сніданковому куточку, вбрані на роботу.
Керолайн п’є чай, а Тед сьорбає чорну каву, і вони дивляться одне на одного в мертвій тиші. Здогадуюсь, що вони чекають на мене.
— Ти можеш до нас приєднатися? — питає Керолайн. — Тед хоче тобі щось сказати.
У Теда жахливий вигляд. Він явно з похмілля. Краще б йому зараз лежати нагорі в ліжку або стояти на колінах у ванній в обнімку з унітазом.
— Я хочу попросити вибачення за свою поведінку минулої ночі. Це було абсолютно неприйнятно і…
— Теде, все гаразд, я вже забула про це.
Керолайн хитає головою.