— Дякую, але в мене є своя гра, — каже Тедді.
Він несе планшет у спальню, а я за кілька хвилин підіймаюся сходами на другий поверх і притуляю вухо до дверей його спальні. Ані шепотіння, ані розмов із кимось невидимим. Лише сміх Тедді вряди-годи й звуки пострілів із рогатки, пташиний вереск і гуркіт зруйнованих споруд. Він аж не тямиться від радості, але щось у цьому його щасті мене засмучує. Таке враження, ніби минулої ночі хтось клацнув вимикачем — і зникло щось чарівне.
Іду вниз, беру свій телефон і набираю номер будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку». Я кажу адміністратору, що хочу поговорити з однією мешканкою — Долорес Джин Кемпбел. Телефон дзвонить кілька разів, потім вмикається стандартне привітання голосової пошти.
— М-м, привіт, мене звуть Меллорі Квінн. Ми не знайомі, але я подумала, що, можливо, ви зможете мені допомогти.
Розумію, що навіть не уявляю, як викласти своє запитання, бо ж треба було потренуватися, перш ніж телефонувати, але вже пізно й треба просто йти напролом.
— Я хотіла запитати, чи не звали часом вашу матір Енні Барретт, із Спрінґ-Брука, Нью-Джерсі? Бо якщо це так, то я б дуже хотіла з вами поговорити. Чи не могли б ви мені передзвонити?
Залишаю свій номер і закінчую розмову, відчуваючи, що зайшла в глухий кут. Упевнена, що більше ніколи не почую про цю жінку.
Я мию посуд після обіду, а потім обходжу кухню з мильною губкою і протираю всі столи й полиці, намагаючись бути корисною. Відчуваю себе як ніколи вразливою на своєму робочому місці. Ніби в Керолайн щодня з’являється нова причина звільнити мене. Тож я займаюся справами, які не входять безпосередньо до моїх обов’язків: підмітаю і мию підлогу, протираю ізсередини мікрохвильовку. Відкриваю тостер і висипаю крихти з лотка. Лізу під раковину й наливаю рідке мило в дозатори, а потім стаю на стілець і витираю пилюку зі стельового вентилятора.
Уся ця дрібна рутинна робота мене трохи заспокоює, але я не впевнена, що Керолайн її помітить. Думаю, що мені потрібен якийсь масштабніший і честолюбніший проєкт, щось таке, чого вона не зможе не помітити. Я йду в барліг, лягаю на диван і подумки перебираю різноманітні варіанти, аж раптом мені спадає на думку пречудова ідея: ми підемо з Тедді в супермаркет, накупимо цілу гору їжі й приготуємо його батькам вечерю-сюрприз. Я розігрію всі страви в духовці, щоб їх можна було їсти, як тільки вони прийдуть додому. Навіть стіл накрию, щоб їм і пальцем не довелось ворухнути. Вони просто зайдуть у хату, посидять за смачною вечерею і будуть вдячні, що я — частина їхньої сім’ї.
Але перш ніж я спромагаюсь втілити цю ідею в життя, перш ніж підводжусь і складаю перелік того, що треба купити, я засинаю.
Не розумію, як це стається. Я не так уже й утомилась. Просто хотіла на хвильку заплющити очі. Але наступне, що я пам’ятаю, — це сон про місце з мого дитинства — малесенький сімейний парк розваг під назвою Storybook Land («Країна казок»). Його побудували в 1950-х на честь усіх класичних казок і дитячих віршиків Матінки Гуски. Діти могли там залізти на Гігантське бобове стебло, завітати до трьох поросят або помахати у вікно Старій жінці, яка жила в черевику — скрипучій аніматронній ляльці з порожнім поглядом.
Уві сні я веду Тедді повз карусель, він аж не тямиться від захоплення і просить потримати всі його олівці й крейдочки, щоб він міг покататися на тій каруселі. Він висипає всю коробку мені в руки — більше, ніж я можу втримати, — і олівці розсипаються навколо моїх ніг. Я розтикую їх по кишенях, бо рук не вистачає. І коли нарешті все збираю, Тедді зникає. Я загубила його в натовпі. Мій сон перетворюється на нічне жахіття.
Я гасаю по парку, розштовхуючи інших батьків, вигукуючи ім’я Тедді й зазираючи в кожен куточок. У парку «Країна казок» повно п’ятирічних дітей, і зі спини вони всі схожі одне на одного, будь-хто з них може бути Тедді, я ніде не можу його знайти. Я хапаю батьків за поли, благаю їх допомогти мені — будь ласка, будь ласочка, допоможіть, — а вони жахаються. «Це ж твоя відповідальність, — кажуть мені. — Чому ми маємо допомагати?»
Хоч-не-хоч, я мушу телефонувати Максвеллам. Боюсь повідомляти їм, що сталося, але це надзвичайна ситуація. Дістаю телефон і набираю номер Керолайн, аж раптом я його бачу! Аж у кінці парку він сидить на сходах хатинки Червоної Шапочки. Я ліктями прокладаю собі шлях крізь тисняву людей, намагаючись рухатись якомога швидше. Та коли добігаю до хатинки, це зовсім не Тедді. Це моя сестра Бет! На ній жовта футболка, вилинялі джинси й картаті чорно-білі кеди Vans.