Я підбігаю, обіймаю її і піднімаю. Не можу повірити, що вона тут, що вона жива! Я стискаю її так сильно, що Бет починає сміятися, а її ортодонтичні брекети виблискують на сонці.
— Я думала, що ти померла! Я думала, що вбила тебе!
— Не будь дурепою, — каже вона, і сон настільки реалістичний, що я відчуваю її запах. Від неї пахне кокосом і ананасом, бомбочками для ванн з пінаколадою, які вона з подружками часто купувала в Lush — дорожезному косметичному магазині в торговельному центрі King of Prussia.
Вона пояснює, що та аварія була великим непорозумінням і весь цей час я даремно себе звинувачувала.
— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?
— Так, Мел, я в повному порядку, на мільйон відсотків. А тепер ходімо кататись на Balloon Bounce?
— Так, Бет, так! Що завгодно! Усе, що захочеш!
А потім знову з’являється Тедді, він тягне мене за руку, обережно трясе, щоб розбудити. Я розплющую очі — і ось лежу на дивані в барлозі, а Тедді простягає мені айпад.
— Він знову розрядився.
Я впевнена, що хлопчик помиляється. Я ж тільки-но, під час обіду, зарядила цей айпад, його батарея показувала рівень заряду 100 відсотків. Та коли сідаю на дивані, то помічаю, що в барлозі значно потемніло: сонце вже не світить у вікна, які виходять на північ. Годинник над каміном сповіщає про те, що зараз 5:17, але це неправильно, цього просто не може бути.
Дістаю телефон і переконуюсь, що зараз насправді 5:23.
Я проспала чотири години.
І Максвелли будуть удома з хвилини на хвилину.
— Тедді, що сталось? Чому ти мене не розбудив?
— Я дійшов до тридцятого рівня, — гордо каже він. — Відкрив вісім нових карток із пір’ям.
Мої руки брудні. Пальці й долоні вимазані чорною сажею, ніби я копалась у землі. На колінах у мене валяється недогризок олівця, а на підлозі розкидані олівці, фломастери й кольорові крейдочки — усе те малювальне причандалля, яке Керолайн заховала на кухні.
Тедді розглядає барліг широко розплющеними очима.
— Мама так розсердиться.
Я дивлюсь туди, куди й він, і бачу, що всі стіни вкриті малюнками — численними малюнками, щільними й детальними, від підлоги й до стелі.
— Тедді, навіщо ти це зробив?
— Я? Я нічого не робив!
І, звичайно ж, він цього не робив. Та він і не зміг би! Він недостатньо високий для цього! І це не в нього руки вимазані вугіллям і графітом. Я ходжу по кімнаті, щоб краще роздивитися. Це малюнки Ані — тут не може бути жодних сумнівів. Вони повсюди: на стінах, у простінках між вікнами, термостатами й вимикачами світла.
— Меллорі? Ти в порядку?
Він сіпає мене за полу сорочки, але я не в порядку.
Я точно не в порядку.
— Тедді, послухай мене. Нам треба прибрати все це, перш ніж мама з татом прийдуть додому. У тебе в спальні є якісь стирачки? Великі товсті рожеві гумові стирачки?
Він дивиться на всі олівці, крейдочки й фломастери на підлозі.
— Це все, що в мене є. Але я більше не можу цим користуватися. Аж поки ми не докопаємось до суті справи.
Але вже й так пізно. Я чую, як на під’їзну доріжку в’їжджає автомобіль. Виглядаю і бачу не тільки Теда й Керолайн, але й Адріана. Він паркує свій робочий пікап перед будинком. А я зараз саме мала б надівати одну з літніх суконь Керолайн, готуючись до визначної вечері в Прінстоні.
— Іди нагору, Тедді!
— Чому?
— Бо я не хочу, щоб ти був тут.
— Чому?
— Будь ласка, йди нагору. Прошу тебе. — На журнальному столику лежить USB-кабель, і я даю його Тедді. — Іди й заряди айпад у своїй спальні.
— Гаразд, круто.
Тедді бере айпад з кабелем і вибігає з барлога, наче поспішає скористатися чимось, раніше не дозволеним. Я чую, як його маленькі ніжки тупочуть нагору до спальні.
А потім чути, як відчиняються вхідні двері, як вони м’яко шурхотять, ковзаючи по кахляній підлозі. Я чую, як Керолайн говорить до Адріана, вітаючи його у себе вдома.
— А куди ви йдете вечеряти?
— Це справді гарна тапас-місцина, — каже він. — Там готують запаморочливі patatas bravas.
— М-м-м-м, а що це? — цікавиться Тед.