— Та іншими наркотиками, яких навіть не пам’ятає, — додає Керолайн. — Мозку потрібен час, щоб одужати, Меллорі.
Тепер Адріан зовсім мене не тримає. Тепер я вишу на його тілі, немов якийсь великий понурий жалюгідний монстр, немов паразит. Він струшує мене із себе, щоб бачити обличчя.
— Це що, правда? — запитує хлопець.
— Я не вживаю, — кажу йому. — Присягаюсь тобі, Адріане, наступного вівторка буде двадцять місяців, як я в зав’язці.
Він відступає на крок, ніби я його вдарила. Керолайн ніжно кладе руку йому на плече.
— Тобі, мабуть, важко це почути. Ми просто вважали, що Меллорі була чесна з тобою стосовно своєї історії. Ми думали, що вона сказала тобі правду.
— Ні, зовсім ні.
— Адріане, я працюю з багатьма наркоманами в госпіталі для ветеранів. Вони хороші люди, і наша головна мета — повернути їх назад у суспільство. Але іноді буває неправильно вибраний час. Іноді ми випускаємо людей, коли вони ще не готові.
Я дивлюсь на Керолайн, задихаючись од люті.
— Тут відбувається зовсім НЕ це! Я не вживаю наркотиків. І я не чортів художник! Я присягаюся, Керолайн. Щось не те із цим будинком. Привид Енні Барретт переслідує вашого сина, а тепер переслідує мене, і це її послання. — Я вказую на кімнату, на всі її стіни. — Це її історія!
Я розумію, що нагадую божевільну, і те, що кажу, схоже на маячню. Адріан дивиться на мене в якомусь сум’ятті, ніби бачить уперше.
— Але все решта — правда? — запитує він. — Ти жила в реабілітаційному центрі? Ти вживала героїн?
Мені так соромно, що я не можу здобутися на слово, але він читає відповідь на моєму обличчі. Адріан повертається і виходить з барлога, я кидаюсь за ним, але Керолайн заступає мені дорогу.
— Не заважай йому, Меллорі. Не додавай болю.
Я дивлюсь у вікно й бачу, як Адріан перетинає бруковану доріжку, а його обличчя перекривлене від болю. На півдорозі до під’їзної доріжки він уже майже біжить, наче йому не терпиться забратися від мене якнайдалі. Сідає в чорний пікап і різко рушає.
І коли я знову повертаю голову до Керолайн, вона вже тримає пластиковий стаканчик.
— Ну ж бо. Покінчимо з цим.
Жінка веде мене до вбиральні. Я заходжу й намагаюсь зачинити двері, проте вона мене зупиняє, хитаючи головою. Ніби боїться, що я збираюсь якимось чином маніпулювати своїм зразком, наче я завжди ношу із собою про всяк випадок флакончик із чистою сечею. Керолайн робить мені люб’язність — відвертає голову, поки я скидаю шорти й присідаю над унітазом. Я здавала ці тести сотні разів, тож добре натренувалась відбирати зразки акуратно. Можу наповнити стограмовий стаканчик, не розливши й краплі. Я ставлю стаканчик на край раковини, потім натягаю шорти й мию руки. Вода стає чорною, залишаючи на дні раковини зернистий осад. Я намилюю руки, щоб відшкребти пальці й долоні, однак графіт в’ївся в мою шкіру, як чорнило, як плями, котрі ніколи не зійдуть.
— Я чекаю на тебе в барлозі, — каже Керолайн. — Ми не почнемо, поки ти не прийдеш.
Після мого миття рук на бездоганно білому умивальнику-стійці залишається брудне сіре кільце. Ще один привід почуватися винною. Намагаюсь відчистити його шматком туалетного паперу, потім витираю руки об шорти.
Коли приходжу в барліг, Керолайн і Тед сидять на дивані, а мій зразок стоїть на журнальному столику на паперовому рушнику. Керолайн показує мені тест-картку все ще в целофані, демонструючи цілісність її упаковки. Потім розпаковує картку, відкриває п’ять тестових смужок і занурює їх у стаканчик.
— Послухайте, я розумію, навіщо ви це робите, але позитивного результату не буде. Я вам присягаюсь. Я в зав’язці вже двадцять місяців.
— А ми хочемо тобі вірити, — каже Керолайн, а потім кидає погляд на вкриті малюнками стіни. — Але нам треба зрозуміти, що тут сьогодні сталося.
— Я вже казала вам, що сталося. Аня заволоділа моїм тілом. Вона використала мене, як маріонетку. Я не малювала жодного з цих малюнків! Це зробила вона!
— Якщо ми збираємось це обговорювати, — каже Керолайн, — то маємо зберігати спокій. Ми не можемо кричати одне на одного.
Я переводжу дух.
— Гаразд. Окей.
— Отже, перед тим як ти почала тут працювати, ми довго обговорювали твою історію з Расселом. Він розповів нам про твої проблеми — хибні спогади, провали в пам’яті…
— Це зовсім інше. У мене більше немає цих проблем.
— Ти знаєш, усього кілька днів тому в Тедді пропала коробка з олівцями. Він прийшов до мене весь у сльозах. Був засмучений, бо ніде не міг їх знайти. І незабаром після того всі ці малюнки якимось дивом починають з’являтися у твоєму котеджі. Чи не схоже це на якийсь загадковий збіг?