Це Рассел. Телефонує з якогось маленького мотелю на шосе 66, десь у пустелі між Лас-Вегасом і Ґранд-Каньйоном. Зв’язок поганий, лінія тріщить і шкварчить.
— Квінн! Що сталося?
— Здається, я втратила роботу.
— Та ні, ти точно втратила роботу! Керолайн скинула мені фото твого божевільно-ідіотського мистецького проєкту. Що у вас там, у біса, коїться?
— У цьому будинку щось є, Расселе. Якась примара. Спочатку вона ганялася за Тедді, а тепер узялася за мене.
— Примара?
Загалом, Рассел — це фонтан безмежної енергії та ентузіазму. Але несподівано в його голосі вчувається втома й ледь помітне розчарування:
— Ти маєш на увазі щось таке, як привид?
— Я не вживаю. Керолайн мене протестувала.
— Я знаю.
— Це щось інше. Це…
Нас перериває шипіння статики, і на мить я лякаюсь, що втратила з ним зв’язок. Потім знову чую його голос:
— Ти маєш піти на зібрання. Котра там година? Шоста тридцять? Вечір п’ятниці? Спробуй церкву Святого Спасителя. Вони починають о сьомій, здається.
— Мені не потрібне зібрання.
— У тебе є друзі, яким ти можеш зателефонувати? Хтось, у кого можеш побути? Я не хочу, щоб ти була вночі сама. — І, мабуть, судячи з моєї мовчанки, він розуміє, що допомогти мені нíкому. — Гаразд, послухай. Я їду додому.
— Ні!
— Усе гаразд. Мені тут усе одно не подобається. Погода нестерпна. Мені доводиться бігати всередині, на біговій доріжці, бо якщо ти вийдеш надвір хвилин на десять, то від цієї спеки в тебе зупиниться серце.
Він пояснює, що йому знадобиться два-три дні, щоб приїхати й забрати мене. Зараз він їде в Ґранд-Каньйон, тому йому доведеться повернутися в Лас-Вегас і забронювати новий рейс.
— Тож, може, в неділю, але точно в понеділок. Тобі просто треба протриматись до понеділка, окей? Ми з Дорін заберемо тебе. Можеш побути в мене кілька тижнів. Треба, щоб тебе оглянув лікар. Розробимо план «Б».
— Дякую, Расселе.
Я впускаю телефон на підлогу й заплющую очі. Знаю, що мені треба встати з ліжка, що я маю піти на зібрання чи принаймні приготувати собі вечерю. Але надворі починається дощ — одна з тих несподіваних літніх гроз, які налітають нізвідки. Вітер сіпає дах, і вода каскадами заливає мої вікна. Я сиджу в пастці котеджу, і так хочеться, щоб у мене був хтось, кому я могла б зателефонувати. Боюся довгих вихідних, які чекають на мене попереду, довгого самотнього чекання, поки приїде Рассел, щоб забрати мене. Мої єдині інші друзі залишились у «Тихій гавані», але надто соромно розповідати їм, що я накоїла.
Звісно, в мене також є друзі ще з часів до «Тихої гавані». Я повитирала всі їхні імена й номери зі своїх контактів, але було б неважко їх знайти. До Філадельфії зі Спрінґ-Брука якихось тридцять хвилин їзди потягом. Мені б тільки дістатися до Кенсінґтон-авеню, а там я б уже надибала купу знайомих облич, старих друзів, радих мене бачити, готових дати прихисток удома. У мене тисяча двісті доларів на поточному рахунку. Я можу зібратись і піти собі — і жодна душа тут не сумуватиме за мною.
Крім Тедді.
Тедді точно сумуватиме за мною — я знаю, що сумуватиме.
Не можу покинути його не попрощавшись.
Я маю залишатись тут, допоки не поясню йому все, щоб він зрозумів, що його провини ні в чому немає.
І тому я залишаюсь у своєму ідеальному маленькому котеджі — найчудовішому місці, де будь-коли жила, прекрасно облаштованому нагадуванні про все, що я тільки-но втратила. А дощ іде, не перестає, і дзижчання в моєму мозку просто нестерпне, наче голова повна комарів. Я затоплюю собі подушкою в обличчя і кричу, але цей шум нічим не можна заглушити.
Тієї ночі я сплю десять, дванадцять, чотирнадцять годин. Щоразу прокидаючись, згадую, що сталося, а потім зариваюсь у ковдри, аж поки знову не засну.
У суботу о десятій ранку я встаю і жену себе в душ. Від цього стає трохи легше, здається. Потім виходжу надвір, а на ґанку лежить камінь, придавлюючи аркуш паперу.
О Господи, Боже мій, кажу собі, я точно божеволію.
Але це всього лише записка від Керолайн:
Люба Меллорі,
ми з Тедом веземо Тедді на узбережжя. Ми сказали йому, що ти від’їжджаєш, і він, звичайно, засмутився. Сподіваюсь, що день, проведений на пляжі та в парку розваг, допоможе йому відволіктися від сумних думок. Нас не буде до пізнього вечора, тож басейн і двір у твоєму розпорядженні.
І ще: вранці телефонував Рассел, повідомляв новини. Він забронював нічний квиток на завтрашній вечір і буде тут у понеділок вранці, між 10 і 11 годинами.