Ми б хотіли разом провести завтрашній післяобід, відзначаючи час, який ти провела з нашою сім’єю, — з купанням, вечерею, десертом тощо. Початок о 15:00, якщо тебе влаштує. Будь ласка, телефонуй, як щось буде потрібно або ти просто захочеш поговорити. Я на зв’язку, щоб підтримати тебе під час цього перехідного періоду.
З любов’ю — Керолайн
Іду у великий будинок, щоб випити трохи помаранчевого соку, але коли вводжу свій пароль на клавіатурі, він не спрацьовує. Ще б пак він спрацював. Тед і Керолайн довіряють мені в межах двору, а вже в хату — зась. А що ж я хотіла, обмалювавши всі їхні стіни.
Знаю, що мені треба вирушати на пробіжку. Я почуватимусь краще, якщо вийду й подолаю кілька миль. Але мені дуже ніяково вийти на вулицю, дуже соромно потикатись між люди. Гадаю, новина про моє шахрайство швидко поширилась, і тепер уже всі в Спрінґ-Бруці знають мою таємницю. Я бреду назад у котедж, насипаю собі тарілку колечок Cheerios, а потім згадую, що молока немає. І я їх просто гризу сухими, беручи пальцями. Вкладаюсь на ліжку й заходжу на канал Hallmark на планшеті, передивляючись добірки фільмів, але несподівано всі вони здаються мені фальшивими, гидкими й жахливими, повними брехливих обіцянок і нудотних хеппі-ендів.
Я вже хвилин із десять намагаюсь дивитися щось під назвою «Різдвяні пригоди любительки взуття», коли чую на ґанку чиїсь кроки, і хтось обережно стукає в мої двері. Думаю, що це Міці прийшла попросити вибачення за свою поведінку під час спіритичного сеансу. Гаркаю: «Я зайнята», — і збільшую гучність на планшеті.
У вікні з’являється обличчя Адріана.
— Нам треба поговорити.
Я зриваюся з ліжка й відчиняю двері.
— Так, справді треба, бо…
— Не тут, — каже він. — Перед будинком стоїть мій автомобіль. Проїдьмося.
@@@
Він не каже, куди ми їдемо, та, коли виїжджаємо на магістраль 295, я здогадуюсь. Ми вливаємось у швидкоплинний дорожній рух, на дорогу 76 West, і переїжджаємо через міст Волта Вітмена, що високо ширяє над корабельнями й морськими портами річки Делавер. Адріан везе мене додому.
— Не треба цього робити. Розверни автівку.
— Ми майже на місці, — каже він. — Ще хвилин п’ять.
Для футболу рано, і «Філз», мабуть, немає в місті, бо швидкісна дорога вільна, на ній немає жвавого руху. Адріан звертає на Ореґон-авеню. Він поглядає на GPS, але звідси я можу вести його із зав’язаними очима. І досі знаю кожну дорогу, кожен знак «Стоп» і кожен світлофор. Усі старі підприємства й досі на своїх місцях: забігайлівки фастфуду і крамнички сирних сандвічів, азійські супермаркети, роздрібні продавці мобільних телефонів, і спорт-бар/стриптиз-клуб, який найняв двох моїх однокласників просто із середньої школи. Навряд чи можна переплутати мій старий район зі Спрінґ-Бруком. Усі дороги у вибоїнах, тротуари всіяні битим склом і курячими кістками. Але багато блокованих будинків обшиті новим алюмінієвим сайдингом і мають кращий вигляд, ніж за моєї пам’яті, ніби люди докладали зусиль, щоб усе було гарненько.
Адріан зупиняється на розі Восьмої і Шанк. Припускаю, що він знайшов мою адресу в інтернеті, бо ми стоїмо просто перед коротким приземкуватим блокованим будинком, який я колись називала домом. Шви цегляної кладки оновлені, віконниці свіжопофарбовані, а там, де колись був наш білий гравійний «дворик», тепер яскрава зелена трава. Біля вхідних дверей на драбині стоїть якийсь чоловік у робочих рукавицях і вигрібає сухе листя з водостоків.
Адріан стає на парковку і вмикає покажчики повороту. Я не бачила своїх сусідів ще із середньої школи і боюсь, що вони мене помітять. Будинки щільно притиснуті один до одного, і легко собі уявити, як усі разом відчиняють двері й висипають надвір, щоб повитріщатися на мене.
— Будь ласка, просто їдь.
— Це тут ти виросла?
— Ти ж уже знаєш, що тут.
— А хто цей чоловік на драбині?
— Не знаю. Просто їдь, добре?
Чоловік на драбині повертається і розглядає нас. Він середнього віку, лисуватий, не дуже високий, вдягнутий у футболку Eagles.
— Ви щось хотіли?
Я ніколи його не бачила. Може, мати найняла якогось робітника. Найімовірніше, вона продала будинок і переїхала, а цей чоловік — новий власник. Я вибачливо махаю йому й повертаюсь до Адріана.
— Якщо ти зараз не поїдеш, я виходжу з машини й пішки повертаюсь у Спрінґ-Брук.
Він вмикає першу передачу, і ми їдемо на зелене світло. Я спрямовую його через затори у ФДР Парк Південної Філадельфії — улюблене місце для пікніків, днів народження і весільних фотосесій. У дитинстві ми називали його «Озера», бо він увесь поцяцькований ставками й лагунами. Найбільше з них — Лугове озеро, і ми знаходимо лавочку з гарним видом на водяну гладінь. Далеко на обрії, на тлі сірого неба, нам видно надземні дороги федеральної автостради номер 95, шість смуг автомобілів, що мчать в аеропорт і з нього. І довгий час мовчимо, бо ніхто з нас не знає, з чого почати.