— Я не брехала про стипендію, — кажу йому. — У десятому класі я пробігла 5 кілометрів за п’ятнадцять хвилин двадцять три секунди. Була шостою найшвидшою дівчиною в Пенсильванії. Можеш поґуґлити.
— Я вже поґуґлив, Меллорі. У перший день, коли ми познайомились, я прибіг додому й розшукав усіх Меллорі Квінн у Філадельфії. Знайшов усю твою шкільну статистику. Достатньо, щоб та історія скидалася на правдиву. — Потім він сміється. — Але нічого у твіттері, нічогісінько в соціальних мережах. Мені здавалося, що це так круто — ця аура таємничості. Дівчата в Ратґерсі цілодобово стирчать в інстаграмі, постячи гламурні фотки й чекаючи компліментів. Але ти була інша. Я думав, що така впевнена в собі. І уявити не міг, що ти щось приховуєш.
— Загалом я була чесною.
— Загалом? Що це значить?
— Я брехала тільки про своє минуле. І все. Не про малюнки від Ані. І вже точно не про те, що відчуваю до тебе. Я збиралася розповісти тобі всю правду минулої ночі за вечерею, присягаюсь.
Він мовчить. Просто дивиться на озеро. Неподалік діти граються дроном; він схожий на мініатюрний НЛО з вісьмома пропелерами, що шалено обертаються, і щоразу, коли він наближається, здається, що то літає рій бджіл. Розумію, що Адріан чекає продовження моєї історії, що він дає мені шанс виправдатися. Я роблю глибокий вдих.
— Гаразд, отже…
21
Усі проблеми почалися з простого стрес-перелому крижової кістки — крихітної тріщини в трикутній кістці біля основи хребта. То був вересень мого останнього класу в середній школі, і рекомендоване лікування полягало у восьмитижневому відпочинку — якраз на початку бігового сезону. Це була погана новина, але не повна катастрофа. Така травма поширена серед молодих дівчат-бігунок, легко лікувалась і не впливала на пропозицію, яку я отримала від Пенсильванського університету. Від болю лікарі прописали мені оксиконтин — одну пігулку 40 мг двічі на день. Усі казали, що я буду готова до зимових трекових перегонів у листопаді.
Я й далі ходила на всі тренування, тягала спорядження і допомагала всім підраховувати результати, але було важко спостерігати за товаришами по команді збоку, знаючи, що я маю бігти разом із ними. До того ж, оскільки в мене з’явилося більше вільного часу, мати розраховувала, що я допомагатиму вдома. Більше готуватиму їжу, більше прибиратиму, ходитиму по покупки й доглядатиму молодшу сестру.
Мати виховувала нас сама. Вона була невисока на зріст, повнувата й викурювала по пачці за день, хоч і працювала в Лікарні милосердя адміністраторкою виставлення рахунків, тож розуміла всі ризики для здоров’я. Ми з Бет вічно канючили, щоб вона кинула курити, постійно ховали її сигарети Newport під диваном чи в інших не доступних для неї місцях. Але вона просто йшла й купувала нову пачку. Казала, що це був її захисний механізм і щоб ми відчепилися від неї. За першої-ліпшої нагоди вона нагадувала, що в нас немає бабусь-дідусів, тіток-дядьків, і вже точно жоден новий чоловік не мріє на обрії — тож ми всі втрьох маємо стояти одна за одну. Це був рефрен нашого дитинства: стояти одна за одну.
Три-чотири суботи на рік лікарня викликала маму на «несподівану понаднормову роботу», для вирішення проблем із протермінованими платежами, в яких ніхто не міг розібратися. Якось у п’ятницю ввечері мамі зателефонували, і вона сказала нам, що наступного дня має йти на роботу. А потім попередила мене, що я повинна відвезти сестру в парк «Країна казок».
— Я? Чому я?
— Бо я обіцяла, що відвезу її.
— То відвези в неділю. У тебе ж вихідний у неділю.
— Але Бет хоче взяти із собою Ченгуан, а Ченгуан може поїхати тільки в суботу.
Ченгуан була найкращою подругою моєї сестри — дивачка з рожевим волоссям, яка малювала в себе на щоках котячі вуса. Вони з Бет були членкинями якогось аніме-клубу.
— Завтра змагання! У Веллі-Форджі. До третьої мене не буде.
— Пропусти змагання, — каже мати. — Ти ж не біжиш. Команді ти не потрібна.
Я спробувала пояснити матері, що моя присутність була б величезною психологічною підтримкою для товаришів по команді, але вона на це не купилась.