— Ти везеш Бет і Ченгуан.
— Вони вже завеликі для «Країни казок»! Це дитячий парк!
— Це така іронія. — Мати відчинила задні двері, запалила сигарету й видихнула дим через сітку. — Вони знають, що завеликі для цього, саме тому й хочуть туди поїхати. — Вона знизала плечима, наче це був цілком раціональний людський учинок.
Наступного ранку — в суботу, сьомого жовтня — Ченгуан прийшла до нас додому в жовтій футболці з блискучим білим єдинорогом й у вицвілих джинсах. Вона їла з пакетика кисло-солодкі жувально-мармеладні цукерки у вигляді спагеті й запропонувала мені. Я похитала головою і сказала, що краще здохну. Згори збігла Бет у такій же футболці з єдинорогом і в таких самих джинсах. Вочевидь, вони заздалегідь домовились одягтися однаково, і це була частина нашої химерно-дурнуватої пригоди.
Я наполягла на виїзді з дому о 9:00. Планувала бути на шосе, поки бігали мої товариші по команді, щоб, приїхавши до «Країни казок», дізнатися про результати. Але Ченгуан вкусив павук, і місце укусу постійно свербіло, тож нам довелося заїхати в аптеку Walgreens, щоб купити бенадрил. Це забрало пів години, тож ми переїхали міст Волта Вітмена аж о дев’ятій тридцять і тільки о дев’ятій сорок п’ять виїхали на швидкісну автомагістраль Атлантик-Сіті. Три смуги автомобілів мчали до узбережжя Нью-Джерсі зі швидкістю вісімдесят миль на годину. Я опустила вікна й зробила гучніше онлайн-радіо Q102, щоб не чути, як Бет і Ченгуан регочуться на задньому сидінні. Вони теревенили без угаву, постійно перебивали й перекрикували одна одну. Мій телефон лежав на консолі між передніми сидіннями. Заряджався від адаптера прикурювача. Крізь музику долинуло джеркотіння вхідного текстового повідомлення, а потім ще одного й ще одного. Я зрозуміла, що це, найімовірніше, моя подруга Лейсі, яка ніколи не обмежувалась одним повідомленням, а катала зразу п’ять. Смуга переді мною була вільна. Я кинула погляд на телефон, на вхідні повідомлення, що пересувалися вгору по екрану:
ЧОРТ ЗАБИРАЙ
БОЖЕ Ж ТИ МІЙ
!!!!!!!!
ти не повіриш хто на 3-му місці
Годинник на приладовій панелі показував 9:58. Я здогадалась, що перегони дівчат уже закінчились, і Лейсі сумлінно надсилала мені результати. Я знову перевірила дорогу, потім однією рукою взяла телефон, ввела свій пароль і набрала відповідь: скажи мені.
Збоку на екрані блимали три крапки, вказуючи на те, що Лейсі набирає відповідь. Я пам’ятаю, як Ед Ширан співав по радіо про замок на пагорбі. А ще пам’ятаю, що глянула у дзеркало заднього огляду. За мною їхав позашляховик, хлопець мало не висів на моєму бампері, і, недовго думаючи, я газонула, щоб трохи збільшити відстань між нами. У дзеркало мені було видно, як Бет і Ченгуан лопають одну гуммі-макаронину. Вони гризли її з обох кінців, як собаки в мультику «Леді та Блудько». Дівчата реготали, як божевільні, і я ще подумала: що, в біса, з ними таке? Це нормальна поведінка в підлітковому віці? А потім телефон запульсував у долоні, сигналячи, що Лейсі відповіла.
А потім була середа, і я прийшла до тями в лікарні у Вайнленді, Нью-Джерсі. У мене була зламана ліва нога, тріщини в трьох ребрах, а тіло підключене до дюжини моніторів і машин. Біля ліжка сиділа мати, стискаючи блокнот на спіралі. Я спробувала сісти, але не змогла поворухнутись. Я нічого не розуміла. Вона почала верзти якусь нісенітницю. Там, на автомагістралі, був велосипед. Якась сім’я везла пляжне причандалля на багажнику позашляховика, а потім звідти зірвався гірський велосипед, і всі машини почали виляти, щоб ухилитися від нього. Я спитала: «Де Бет?» — і її обличчя просто впало. І тоді я зрозуміла.
Водій переді мною зламав ключицю. Усі пасажири в позашляховику позаду отримали незначні травми. Ченгуан вийшла з аварії без жодної подряпини. Моя сестра виявилась єдиним смертельним випадком, але лікар сказав, що я була впритул до неї на другому місці. Усі в один голос запевняли, що я не повинна себе звинувачувати, що я не зробила нічого поганого. Усі звинувачували сім’ю з гірським велосипедом. У лікарні мене навідали кілька полісменів, але справжнього розслідування ніхто так і не проводив. У якийсь момент, коли машина переверталась, немов бочка, мій телефон вилетів у вікно. Він або розбився в трощі, або загубився десь у високих лілових диких квітах, що росли на узбіччі автостради. Я так і не дізналась, хто посів третє місце.
@@@
За два тижні я вийшла з лікарні з новим рецептом на оксиконтин, щоб використовувати його «за потреби знеболення», але біль переслідував цілодобово, щодня, від моменту пробудження до тієї хвилини, коли падала в ліжко. Пігулки трохи притлумлювали його, і я благала лікарів знову й знову виписувати мені рецепти — просто щоб пережити Геловін, День подяки, Різдво, — але до лютого я вже ходила нормально, тож рецептів мені більше не давали.